Понад чотири з половиною роки близько 72% території Херсонщини залишається під російською окупацією. За цей час для тисяч людей життя під контролем окупантів стало щоденною реальністю. Люди, які живуть там, досі стикаються з тиском, примусовою паспортизацією, гуманітарною кризою та обмеженнями, а виїзд для багатьох перетворюється на складне й небезпечне випробування. Багато херсонців через війну змушені були залишити свої домівки, рідних і звичне життя. Одна з них – Катерина Кокорєва, яка виїхала з окупованої Чаплинки у 17 років. У своєму щоденнику вона розповідає, як жила під окупацією, наважилася на дорогу до підконтрольної Україні території та починала все спочатку в Запоріжжі. 061 публікує цей щоденник від імені Катерини. Це велика історія її очима, яку важливо прочитати, аби краще зрозуміти, що переживають люди, які опинилися в окупації, і через що їм доводиться проходити, щоб звідти вирватися.
24 лютого 2022 року. смт Чаплинка, Херсонська область
Із самого ранку моє селище було окуповане. У всіх – шок, паніка і нерозуміння того, що буде далі. Моя школа перейшла на дистанційне навчання. На той момент я ще навчалася в 10 класі.
Російські військові знімають українські прапори в перший день окупації
Перші пару тижнів я рахувала кожен день окупації, навіть намалювала календарик і викреслювала кожен минулий день. Мені тоді здавалося, що це ненадовго, що нас точно не кинуть. Постійно перевіряла новини про події в інших містах та областях і щоразу жахалася прочитаного.
Початок березня 2022
У селищі відбувся мітинг проти окупації. Я тішилася кількістю людей, які на нього вийшли, адже тоді мені здавалося, що це щось та й означає. Як виявилося пізніше, я була страшенно наївною, адже доволі багато тих людей, які були на мітингу, з часом змінили свою позицію.
Квітень 2022 року
Полиці супермаркетів та магазинів були порожніми. В «АТБ» залишилися тільки консервовані ананаси та безалкогольне пиво. Через декілька днів такого затишшя в «АТБ» завезли продукти російського, білоруського та іранського походження. Ціни на них були вже у двох валютах: для кожного товару їх вказували і в гривнях, і в рублях. Згодом назву «АТБ» замінили на «АБЦ».
Травень 2022 року
Різко й одночасно зникають український зв'язок та домашній інтернет, які до цього ще працювали, хоч і з періодичними перебоями. У такі моменти мені завжди ставало страшно, що я не буду в курсі того, що відбувається в країні і навіть не знатиму, що відбувається в моїй області. Коли зв’язку та інтернету не було вже кілька днів, я дізналася, що тепер їх не буде зовсім, а на зміну прийдуть російські. Робити було нічого, тому нам довелося почати користуватися послугами російських провайдерів та російськими сім-картами.
Стає страшно занадто голосно обговорювати вдома політичні теми чи : раптом почують сусіди через стіну і це матиме якісь страшні наслідки.
Літо 2022 року
Стає відомо, що тепер школи на ТОТ повністю переходять на російську систему освіти. Ми з батьками розуміємо, що немає сенсу продовжувати там навчання ані мені, ані моїй молодшій сестрі. Ми шукаємо нову школу, аби й надалі дистанційно здобувати українську освіту. Вибір падає на школу в селищі Тиврів Вінницької області. Чому саме вона, я вже й не пам'ятаю.
Їду до лікарні у Херсон (прим. авторки: ця лікарня була знищена росіянами після деокупації Херсона), оскільки проблеми зі спиною посилилися. Людей у місті стало менше, але воно ще жило. Мене дуже е вразила вщент згоріла військова техніка, яку я побачила на трасі на в'їзді до Херсона та виїзді з нього. Мені, як людині, яка не дуже розбирається у військовій техніці, було незрозуміло, кому саме вона належить, але я чула, що люди в ній згоріли живцем о і мене це дуже жахало.
Деякі мої друзі починають виїжджати і це крає мені серце. Я одночасно і радію за них, і заздрю, бо сама не хочу тут залишатися . І водночас мені так страшно, що раптом ми більше не побачимося. Мені бридко від того, що відбувається навколо мене, немає бажання кудись виходити з дому, адже моє смт перестало відчуватися як щось рідне. Я ніби потрапила в якийсь інший всесвіт – із російськими прапорами, гербами, з російськими військовими та цінами в рублях. Я ніби сплю і бачу кошмар, намагаюся прокинутися, але не можу.
Осінь 2022 року
Починаю дистанційне навчання в українській школі. Оскільки тепер доводиться користуватися російським інтернетом, без VPN практично нічого не працює: Google, Zoom, Instagram, YouTube, Tikok, Viber та багато-багато інших потрібних сервісів. .
Починаю задумуватися про вступ до університету, але й уявлення не маю, як складати НМТ, перебуваючи в окупації, як вступати і що взагалі робити. Дуже хочеться вступити на бюджет, але маю багато сумнівів у своїх силах. Знаю тільки, що треба буде складати три предмети: українську мову, математику, а предметом на вибір обираю історію України. Грошей на репетиторів немає, а моїх знань недостаньо, аби вступити на бюджет, тому доводиться шукати інші шляхи. Мені віддають посібники для підготовки до ЗНО з тестовими завданнями (тоді вже складали НМТ, але на ТОТ посібникам для підготовки до НМТ не було звідки взятися), і я починаю готуватися. Також дуже стають у пригоді відео на YouTube.
11 листопада ЗСУ деокуповують Херсон, що дуже мене радує і дає надію на те, що, можливо, скоро так буде і з моїм селищем.
Все частіше зникають люди: їх забирають “на підвали” навіть через те, що вони опинилися не в той час і не в тому місці та побачили те, чого бачити не мали. . Хтось повертається звідти , хтось – ні. Когось катують, когось вбивають, когось саджають у в'язницю. Приходить розуміння: дім перестав бути домом. Тепер росіяни тут господарі, а ми – у них у гостях і мусимо жити за тими правилами, які вони нам диктують.
Зима 2022-2023 року
Відсвяткували Новий рік із сім’єю. Він був не таким, як раніше, адже зникла та безтурботна святкова атмосфера, яка була в попередні роки. Ми все одно продовжували сподіватися на диво.
З 1 січня 2023 року в магазинах вже не можна розраховуватися гривнями – тільки рублями. Гривню можна лише продати або купити в обмінниках, але для покупок і оплат вона тут уже не має жодної цінності та ваги.
Літо 2023 року
6 червня росіяни підірвали Каховську ГЕС. До нас вода ніяк би не могла дійти , але я постійно читаю новини про міста та селища, які затопило, про людей, які постраждали і ненависть до того, що мене оточує, тільки зростає.
Я закінчила 11 клас і планую вступати до університету. Інформації для вступників із ТОТ уже більше, як і розуміння того, як мені діяти далі.
Паралельно вся сім'я робить російські паспорти, адже перебувати без них тут стає все небезпечніше. Тиск окупаційної влади зростає, і якщо не мати російських паспортів, нас просто можуть вигнати з нашого ж дому, а його – забрати. Без російського паспорта ти вже не можеш купити сім-карту, влаштуватися хоча б на якусь роботу, аби вижити, чи елементарно потрапити на прийом до лікаря в поліклініку. Загалом створюють такі умови, що ти просто не можеш не взяти російський паспорт.
Тато влаштувався електриком, адже грошей на життя ставало все менше. Мама, яка раніше працювала бухгалтером і міцно стояла на ногах із початком повномасштабного вторгнення залишилася без роботи. . Їй пропонували декілька варіантів роботи з високою заробітною платою, але вона не погодилася, адже робота на таких посадах і в таких місцях означала б співпрацю з окупаційною владою. Мою сім'ю таке не влаштовувало, нам просто потрібні були гроші, аби продовжувати якось жити, тому мама почала працювати в літньої сусідки: допомагати їй у побуті, прибирати, готувати їжу і проводити з нею час. Грошей було небагато, але совість залишалася чистою.
Пам'ятаю як дивилася в TikTok відео українських випускників і мені було так гірко від того, що в мене такого не буде і не може бути. Я не хотіла багато, я просто хотіла бути як вони, хотіла мати те ж саме, що мають вони, – свободу, можливість нормально навчатися, випускний, проводити час із друзями. На той момент я перестала спілкуватися майже з усіма моїми друзями, які залишилися тут. Вони вчилися в російських школах, і я помічала, як їх поступово починає влаштовувати все те, що відбувається, як у них з'являються нові проросійські друзі. Я вже не могла довіряти цим людям і вільно з ними спілкуватися, як раніше.
Починається вступна кампанія і я дізнаюсь, що замість НМТ можу складати вступні іспити (співбесіди) онлайн. Університетів, де вступні іспити можна було скласти онлайн, було дуже мало – їх можна було перерахувати на пальцях. Я вирішила спробувати вступати до Запорізького національного університету, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Київського політехнічного інституту ім. Ігоря Сікорського та до Київського столичного університету імені Бориса Грінченка. Для кожного ЗВО потрібно було окремо складати по три вступні іспити. Загалом – 12.
Подача документів для проходження співбесід і комунікація з приймальними комісіями цих університетів давалася складно. У мене навіть не було можливості зателефонувати їм, адже, як я вже писала, українського зв'язоку не було. Єдиний варіант – електронна пошта, через що весь процес був значно довшим, ніж якби можна було просто зателефонувати. Мені вдалося підтвердити пільгу завдяки юристам із КНУ. Ця пільга поширювалася на всі університети, до яких я подавала заявки на проходження співбесід для вступу.
Співбесіди були, по суті, як НМТ, тільки в усній формі й у різні дні та в різний час. Оскільки в мене їх було доволі багато, треба було реєструватися на всі співбесіди так, аби вони не перетиналися в часі. Вони проводилися в Zoom, я була з увімкненою камерою та мікрофоном. Тоді я шкодувала про те, що не можу складати НМТ, як усі нормальні люди. Принаймні на НМТ під час тестування можна повернутися до попереднього запитання, подумати над ним, змінити відповідь. У моєму ж випадку, якщо я не змогла відповісти або відправила неправильно, можливості повернутися до цього питання вже не було і воно просто не зараховувалося. Це створювало на мене неймовірний тиск, але інших варіантів не було. Остання співбесіда була якраз у мій день народження.
Після цього була реєстрація та подання заяв на вступ через електронний кабінет вступника. Я подавала заявки тільки на факультет журналістики. У КНУ та Грінченка мене взяли на контракт, що мені зовсім не підходило. А от в КПІ та ЗНУ мене взяли на бюджет. Мені було дуже складно обрати, і я вагалася. На той момент я ніколи раніше не була ні в Запоріжжі, ні в Києві. Я ніби як мріяла про життя в Києві, але не була впевнена в тому, чи зможу нормально там навчатися, адже для мене був важливий дистанційний формат: я ще невідомо скільки часу не зможу відвідувати університет. Крім того, я боялася великого Києва і не була впевнена, що фінансово зможу дозволити собі там жити. Я обрала ЗНУ.
Осінь 2023 року
Нам провели 1 вересня в Zoom, і ми познайомилися з викладачами, кураторкою і побачили одне одного. Я дуже пишалася тим, що змогла вступити до університету на бюджет, що підготувалася сама і тепер зможу отримати нормальну вищу освіту. Разом із тим, мені було так страшно, бо раптом усе моє “студентське життя” мине тут і я не дізнаюсь як це – відвідувати пари очно, ходити за кавою на перервах із одногрупниками, гуляти разом після пар та робити інші дрібнички, які й наповнюють це життя сенсом. Я знала, що після нашого першого вересня в Zoom мої одногрупники підуть разом гуляти, і мені було так сумно, що я не зможу з ними познайомитися і провести час разом. Пам'ятаю, як сильно тоді плакала, бо мені теж хотілося жити звичайним життям молодої дівчини, а замість цього я весь свій час проводила вдома і дуже рідко кудись вибиралася через одну просту причину: мене не влаштовувало те, що було поза моїм домом. Навіть коли я знаходилася у своїй квартирі, я не відчувала себе “вдома”, мій дім мені не належав і, як мені здавалося, я сама собі не належала. Для мене це відчувалося так, ніби мене закрили в тісній темній коробці, а я не знаю, коли мене з неї випустять і чи випустять взагалі.
Зима 2023-2024 року
На відмінно закінчила перший семестр в університеті і відсвяткувала новорічні свята з сім'єю.
По будинках все частіше проводять обшуки і перевірки документів. Одна з таких перевірок була і в нас, і тут дуже стали у пригоді російські паспорти, які ми зробили. До людей, які тут мають російські паспорти ставляться набагато лояльніше, ніж до тих, хто їх не зробив. Я ще рідше виходжу з дому, а якщо й виходжу, то без телефона, бо на ньому – Moodle для навчання, українські телеграм-канали, підписки на акаунти людей, які перебувають на підконтрольній території, і багато подібного “небезпечно-провокуючого контенту”. Були ситуації, коли російські військові або представники служб могли посеред вулиці почати перевіряти телефон якоїсь пересічної людини. Перебуваючи на вулиці, мені починає здаватися, що хтось може прочитати мої думки, що мене в чомусь підозрюють. Подібні думки постійно лізуть в голову.
Нам ледь не вибили двері в квартирі, коли ми з моєю молодшою сестрою були вдома самі. Виявилося, що росіяни шукали квартиру наших сусідів, а до нас ломилися помилково. Я була рада, що все обійшлося, але тепер відчуваю страх, навіть коли перебуваю вдома. Напевно, у мене вже параноя.
Починаю думати про самостійний виїзд із окупації, але відганяю ці думки, бо батьки мене не відпустять, мені дуже страшно та й є багато інших причин, чому не варто цього робити. Батьки поки не готові виїжджати, бо не можуть залишити квартиру, і я розумію, що, якщо доведеться виїжджати, маю робити це сама. Поки не порушую цю тему з батьками, але беру порожній телефон, створюю на ньому різноманітні акаунти, переписуюсь з нього з друзями на різні віддалені теми і споживаю якийсь нейтральний контент російських блогерів. Починаю робити все, аби було видно, що телефоном користуються. Тоді я не розуміла, який у цьому сенс, але, як виявилося пізніше, він таки був.
Весна 2024 року
Я усвідомлюю, що хочу виїхати і що мені доведеться робити це самій. Я багато говорила з батьками щодо цього, переконувала їх, уявляла, як це буде, планувала. Я доволі довгий час читала телеграм-канал про виїзд: історії людей, оголошення перевізників, способи та маршрути виїзду і все таке. Я розуміла, що мене чекає, а що може чекати. У той же час я нічого не могла передбачити. Було так страшно, але я твердо вирішила для себе: якщо вийде, то це означає , що Бог мене любить і на мене чекає новий етап життя, а якщо не вийде, то я прийму свою долю і залишуся у Чаплинці.
Оскільки мені ще не було 18, довелося робити дозвіл від батьків на виїзд і завіряти його в нотаріуса, але з цим проблем не виникло. За виїзд ми заплатили 400$.
19 квітня 2024 року. День до виїзду
Коли вже були зібрані речі і була домовленість з перевізником, мені захотілося все скасувати і залишитися вдома з батьками. Пам'ятаю, як майже весь день ридала, коли збирала речі, коли робила якісь буденні справи, коли думала про те, що буде. Телефон уже був готовий, речі зібрані. Перед сном мені так захотілося просто полежати на ліжку з мамою. Я не знала, коли її побачу і чи побачу взагалі? Раптом я чогось не передбачила, не до кінця пропрацювала свою легенду для перевірок на КПП, раптом щось піде не так, раптом через якусь мою дурість постраждає моя сім'я, раптом із ними щось станеться. Всі ці думки розривали моє серце. Мені було боляче в усіх сенсах цього слова. Мама теж плакала. Не уявляю, що вона тоді відчувала і як боялася за мене. Всю ніч мені снилися жахи, я майже не спала і фізично відчувала цю тривожність.
20 квітня 2024 року. День виїзду
Проводжаючи мене до мікроавтобуса перевізника, мама знову почала плакати. Тато намагався заспокоїти її, хоча, можливо, він і сам би заплакав. Заплакала і я, бо розуміла, що роблю боляче своїй родині заради якихось своїх мрій, цілей та амбіцій. Я відчувала себе егоїсткою. Ще мені було сумно, що я не буду бачити, як росте і дорослішає моя молодша сестричка, що не буду поряд, коли буду їй потрібна. І знову мені хочеться в останній момент відмовитися від усього.. Скасувати все тоді, коли на мене вже чекає перевізник у мікроавтобусі. Чомусь я не роблю цього, а сідаю у мікроавтобус, абсолютно не впевнена в тому, чи правильний вибір я зробила.
Ми поїхали до Нової Каховки та сіл області за іншими пасажирами. Якраз коли ми були в Новій Каховці, почалися вибухи, тому ми їхали повз стовпи чорного диму.
Близько 14-16-ї години ми вже були в Мелітополі. Дорогою нам траплялися блокпости, але особливих труднощів не виникало. Я вперше в житті виїхала за межі своєї області, але раніше й уявити не могла, що моя перша подорож буде саме такою.
Ближче до вечора ми заїхали до Маріуполя. Наближаючись до міста, я відчуваю, як усередині все починає стискатися від усвідомлення того, що пережили Маріуполь о і його люди. Центральну частину і райони навколо неї майже повністю відбудували, там було доволі багато людей, багато молоді, але чомусь це все виглядало так неприродно, ніби дешева постановка. Вони збудували велику кількість новобудов, які однакові зовні, лише мають різну поверховість. На околицях міста і в приватному секторі все ще залишилося багато розбомблених будинків, до яких, здавалося, нікому немає діла. Окупаційна влада намагається стерти людям пам’ять і свідомість, залізти в мозок і зробити так, аби тобі здавалося, що все так і має бути, що твоє минуле абсолютно нічого не значить. У випадку Маріуполя минуле значить дуже багато. Ми проїжджали повз «Азовсталь», і як же моторошно вона виглядала. Комбінат просто величезних розмірів і на той момент нагадував величезну груду металу, скелет, який, здавалося, стогне лише від факту свого існування. Неможливо залишатися байдужим до цього страшного видовища.
Ми проїхали Маріуполь і попрямували до першого пропускного пункту – «Новоазовськ», який знаходиться на кордоні Ростовської і Донецької області. Там залишили машину, взяли речі і зайшли до будівлі. Потрібно було здати паспорт, пропустити речі крізь сканер і просто чекати. Там було дуже багато людей. Пам'ятаю, як якомусь російському військовому з контузіями (це я почула з розмови працівників КПП) та пораненнями просто там стало погано. Працівники повели його до окремої кімнати, де йому вводили наркотичні препарати для знеболювання. Атмосфера там була максимально дивною. Людей з російськими паспортами пропускали набагато швидше, ніж тих, хто мав лише український паспорт. Якщо люди з російськими документами чекали 2-3 години, то ті, хто російських документів не мав, були змушені провести в очікуванні шість годин, а то й більше. Все це відбувалося вже вночі, люди були дуже втомлені після дороги. Людей без російських паспортів викликали на допит, перевіряли телефони і морально тиснули на них. Особливо – на чоловіків призовного віку. Працівники пропускного пункту були впевнені, що ці чоловіки їдуть воювати на боці України. З нашого автобуса перевірку пройшли абсолютно всі, і ми поїхали далі. Одному з молодих чоловіків із нашого автобуса сказали таке: “Мы тебя пропускаем, иди воюй на стороне Украины, ты всё равно попадёшь в плен и вернёшься к нам”.
21 квітня 2024 року. Другий день поїздки
Закінчили перевірку в Новоазовську десь о другій ночі і рушили далі. Ми їхали вже територією росії. Часу залишатися на ночівлю не було, тому вся ніч минула в дорозі. Чесно кажучи, навіть не знаю, якими дорогами ми їхали і які міста проїжджали. Всю ніч я просто спала.
Вдень протягом усієї подорожі ми зупинялися на 5-10 хвилин, аби люди мали змогу скористатися туалетом і поїсти. Цього дня ми зупинилися десь на півгодини в якійсь придорожній їдальні, аби пасажири змогли нормально пообідати.
Після того ми поїхали далі, а під час наступної зупинки нас пересадили до іншого мікроавтобуса, за кермом якого був вже новий водій. Якщо перший, ніяких чутливих тем не порушував, то другий розповідав, цитую: “Пошёл на СВО, попал в плен к аАзовцам, где надо мной издевались”. Що там далі у нього було далі, я не знаю, але було ясно, що це саме та людина, яка вірить у користь шапочок із фольги.
Вже вечоріло, і ми проїхали до останнього пропускного пункту – «Колотилівка – Покровка» (на кордоні російської Бєлгородської та української Сумської областей). Нам повідомили, що скоро КПП закривається і, можливо, нам доведеться залишитися тут на ніч. Я боялася цього, адже атмосфера була дуже гнітючою і неподалік було чутно вибухи. Не хотілося стирчати тут жодної зайвої хвилини.
Попри все, нас погодилися прийняти того ж дня. Я та інші пасажири здали всі свої документи, пристрої та носії працівникам КПП. Їх забрали до службового приміщення, а ми залишилися на вулиці. Доки тривала перевірка документів та гаджетів, нам сказали підходити до столів надворі, за якими стояли інші працівники. На ці столи ми ставили свої сумки і валізи, а працівники оглядали їхній вміст..
Потім знову очікування, і от, після всіх перевірок нас починають запрошувати на бесіду всередину. Мені ставили доволі базові запитання, наприклад, яка причина поїздки в Україну і чи планую я повертатися.
Моя легенда була така: я закінчую перший курс на факультеті економіки в Україні (обрала як мені здавалося, найбільш нейтральний факультет), але передумала там навчатися, тому їду забирати документи, аби подавати їх у російський університет в Криму, бо мене пообіцяли зарахувати туди на другий курс. Ну, і додала, що ще погостюю у родичів.
Питали ким і де працюють мої батьки тощо. Далі був такий провокативний діалог, з якого мені зараз смішно:
– У вас есть родственники в рф?
– Ну в Херсонской области у меня живут мама, папа, сестра, дед…
Він не дає мені договорити.
– Я имею в виду не Херсонскую область, а россию.
Я підхоплююся зі стільця і майже кричу.
– А ХЕРСОНСКАЯ ОБЛАСТЬ ЧТО, НЕ РОССИЯ, ПО-ВАШЕМУ?
Він мовчки дивиться на мене приблизно хвилину, після чого віддає мені мої документи, телефон і каже: “Это всё, можете идти”.
Після цього я взяла свої речі і пішла до пішого переходу завдовжки приблизно два кілометри. Це був жах, а не перехід. Дорога була роздовбана і вкрита щебенем різного розміру і форми. Там не те що валізу котити складно було – можна було поламати ноги. Обабіч дороги де-не-де лежали міни. Крім мін, уздовж усієї дороги лежали купи одягу, сумки та валізи, які люди кинули, коли не витримали цього знущання. Я вся спітніла, мої руки в мозолях, валіза важка, я не спала нормально останні три ночі, зв'язку ніякого немає, аби зателефонувати батькам і хоча б сказати, що зі мною все добре. Мені хотілося розридатися і кинути ту валізу, як зробило багато інших людей, які були тут до мене. Але там були всі мої речі, тому я буквально “перла” її далі з усіх сил, що мала. Мене наздоганяє чоловік років 30, який був на бесіді після мене (аж так довго я повзла з тією валізою), і ми починаємо говорити. Зараз я вже й не згадаю, як його звати, за що мені дуже соромно, адже цей чоловік пізніше мені допоміг. Він розповідає про те, що їде в Україну до мами, а його дівчина виїде з окупації вже пізніше через Білорусь. І в цілому, дорога стає простішою, бо я відволікаюся на діалог. Ми зупинилися трохи перепочити. Тут я помітила, як гарно виглядає природа навколо. Краєвиди лугів із пагорбами були неймовірні, а доповнював їх захід сонця. Повітря вже стало прохолодним. Я відчула таку легкість, ніби навколо мене нічого і нікого немає, ніби нічого не трапилося, ніби нічого не було і вже не буде. Можливо, саме це відчуття люди описують словом “дзен”. Мені так захотілося зафільмувати цей момент на телефон, але одразу ж здоровий глузд стукнув мені по голові, і я не стала цього робити. Недарма, як виявилося. Пізніше мені розповіли, що і на українському, і на російському КПП були снайпери, які могли б неправильно зрозуміти мої дії.
Ми пішли далі і нарешті побачили український КПП. Нас зустріли військові і одразу сказали вимкнути телефони, адже навіть за відсутності зв'язку, місцеперебування телефона можна було відсежити та завдати удару. Після цього нас відвели у приміщення під землею, внесли наші дані до якихось своїх програм і сказали чекати. За нами приїхав автобус волонтерів, і, ми рушили до Сум. Їхали десь годину, може, більше – я не звертала уваги на час. На серці була така туга за мамою і страшний сум від розуміння того, як сильно вона переживає за мене, бо я й досі не вийшла на зв'язок. Протягом двох днів поїздки я писала і телефонувала їй, бо мала російську сім-карту, а тепер вже не могла. Востаннє я виходила на зв'язок ще до проходження КПП і вона ж навіть не знає, що зі мною. Як же мені було шкода маму.
Ми приїхали до транзитного пункту, де проходили перевірки та безпекові заходи у Сумах і залишили всі свої речі в окремій кімнаті. Нам запропонували взяти українські сім-карти, якщо комусь потрібно, і я взяла. Моя стара українська сім-карта вже була деактивована, бо нею довго не користувалися. Але нам було заборонено користуватися зв'язком на території центру.
Я не знала, що робити і підбігла до жінок, які працювали за якоюсь реєстраційною стійкою. Доки пояснювала їм ситуацію і просила телефон, аби набрати маму, знову почала ридати. Вони пожаліли мене, і одна з них дала мені свій телефон. Як добре, що я пам'ятала мамин номер і змогла зателефонувати їй у Viber. Коли вона взяла слухавку, я почула, що вона теж плаче. Я всіляко намагалася її заспокоїти, хоча й сама не могла заспокоїтися. Мене мучили докори совісті за те, що я змусила маму так нервувати. Після нашої недовгої розмови вона заспокоїлася, а я пообіцяла, що за першої ж нагоди напишу їй.
На цьому випробування не закінчилися. Попереду на мене чекало ще одне коло нервово-паперового пекла.
Кожній людині, яка прибула, потрібно було пройти шість безпекових співбесід у шести різних кабінетах із представниками правоохоронних органів. Перші пару кабінетів я пройшла без проблем: там заповнили бланки з моїми даними, поставили кілька базових питань і все. Далі вже почалося знущання. В одному з кабінетів на мене чекають двоє чоловіків, які просять мій телефон. Я його віддаю, вони витягують звідти російську сім-карту, оглядають телефон, і починається нова “весела” бесіда:
– Чому твій телефон виглядає так нейтрально? Щось приховуєш?
(Як ви пам’ятаєте, я створила в телефоні все з нуля)
– Я то все створила, аби не чистити свої основні акаунти в Telegram, TikTok, Google, YouTube і щоб росіяни не дізналися, що я навчаюсь в українському університеті на журналістиці.
– Кому ти розповідаєш? У тебе тут і не пахне українським контентом і тим паче університетом.
– Ну так і не можна було, аби ними пахло…
– Розкажи тоді, які українські канали в Telegram ти читаєш і яких блогерів дивишся на своїх “основних акаунтах”.
*декілька хвилин перераховую свої Telegram-канали, блогерів на YouTube, яких я дивлюся, розповідаю які саме відео дивилася і про що в них йшлося, розповідаю про новини, які читала до виїзду з окупації*
– Ніби правду кажеш… Можеш йти, але якщо ти нам збрехала, то ми все одно дізнаємося і для тебе ж краще, аби сказане тобою було правдою.
Я йду в наступний кабінет, де мене знову ледь не збивають з ніг черговими звинуваченнями. Спочатку йшли базові питання, а далі відбувається такий діалог:
– Твої батьки працюють, перебуваючи в окупації?
– Тато електрик, мама допомагає літній сусідці по господарству.
– Тобто тато співпрацює з росіянами?
– Не співпрацює.
– Але ж ти кажеш, що працює електриком. Як не співпрацює?
– Отак, він із ними навіть не контактує і старається уникати.
– Якби він не співпрацював, то не йшов би на роботу, доки там російська окупаційна влада. Чому ж тоді твої батьки не виїхали з тобою?
Я не витримувала, я вже просто не витримувала цього. Мені кортіло послати їх усіх. Радувало тільки те, що це фінальний кабінет і скоро я вже зможу поспати і забути про ці жахи. Я випалюю:
– Окупаційна влада там уже два з половиною роки, а для життя треба гроші. Де їх брати? Може ви дасте? А не виїжджають, тому що там два моїх старих дідусі живуть, яких вони не можуть взяти і кинути.
Мене відпустили. Я вже була принижена далі нікуди. Виявляється, було куди. До мене підбігає жінка, яка представляється “психологом по роботі з неповнолітніми” чи щось типу такого і заявляє, що мене не можуть випустити з цього центру, оскільки я без супроводу опікунів і мені немає 18 років. Я думала, я впаду на місці. І тут знову в пригоді стає дозвіл на виїзд від батьків, який завірений нотаріусом. Так, цей дозвіл був російським, з їхньою символікою і печатками, але він був, а значить, ніхто мене тут тримати не міг.
Ми забрали свої речі, сіли в автобус до волонтерів і поїхали до шелтера гуманітарної місії «Проліска». Нас там зустріли волонтери, записали наші особисті дані та дізналися, кому до якого міста потрібно дістатися із Сум. Серед варіантів були: Київ, Харків, Дніпро та Полтава. Я обрала Дніпро, аби звідти дістатися до Запоріжжя. Кожному видали доволі великий пакунорк із продуктовою гуманітарною допомогою, і все там було суперсмачним. Також запропонували за потреби взяти речі, іграшки, предмети особистої гігієни тощо . Можна було прийняти душ, але сил уже ні на що не залишилося.. Я попросила чоловіка, з яким ми познайомилися під час пішого переходу, щоб допоміг мені встановити сім-карту, яку я отримала раніше. Він погодився, за що я йому йому вдячна. Ми ще поговорили кілька хвилин, і я пішла в кімнату, куди мене розподілили. Там було кілька двоярусних ліжок та постільна білизна. Як же добре було просто лягти в ліжко після такої кількості пригод. Я написала мамі, як і обіцяла, й одразу ж заснула.
Зранку нас розбудили працівники шелтера і розподілили по автобусах, які їхали за напрямками, що ми обрали напередодні. Дорога минула легко і порівняно з уже пройденим шляхом відчувалася як дитяча забавка. Коли ми прибули до Дніпра, нас зустріли соціальні працівники і повели до найближчого відділення Укрпоштиу. Там нам готівкою видали по парі тисяч гривень допомоги. У мене знову виникли складнощі з отриманням цих коштів, оскільки я була ще неповнолітньою і без супроводу дорослих, але зрештою гроші я отримала.
Нас відвезли на автовокзал, а далі ми вже мали діяти самі. Я розгубилася, адже була там вперше, а автовокзал у Дніпрі доволі великий. І знову мені допоміг чоловік, із яким я познайомилася на пішому переході. Він їхав у село в області до мами і купив квитки собі, мені та бабусі, яка була з нами і теж розгубилася. Я пропонувала віддати йому гроші за квиток, але він відмовився. Він провів нас із тією бабусею до потрібних платформ, і після цього ми попрощалися. Я й досі дуже вдячна йому, і він – один з тих людей, завдяки яким я продовжую вірити, що є добрі люди, які можуть допомогти зовсім незнайомій людині, не потребуючи нічого у відповідь.
І ось я в Запоріжжі. Мене зустріли родичі і відвезли до себе додому. Як же приємно було нарешті зняти з себе ці речі, в яких я провела весь цей час, і прийняти душ. А як я раділа звичайній кока-колі і українським продуктам. В окупації мені їх так не вистачало.
Я почала налагоджувати своє життя і досліджувати місто. Як же мене дивувало, що я знову бачу навколо українську символіку. Я відчувала себе вільно і не боялася говорити українською. Певний час я боялася фотографувати будівлі чи просто місто, адже в окупації було небезпечно фотографувати все, що заманеться. Мене тішили навіть звичайні походи за продуктами. Душу гріла українська музика на терасах закладів, вивіски українською, відсутність бридких рублів.
Я зробила собі картки Приватбанку і оформила виплати для ВПО, хоч це зайняло певний час і були деякі труднощі. Наприклад, я подавала весь потрібний пакет копій документів, працівники соціального захисту все завіряли і сказали, що цього достатньо, а через пару тижнів мені дзвонили і казали, що треба донести ще якісь документи або щось уточнити. Це було дивно, але зрештою виплати я оформила. Після отримання статусу ВПО, оформила соціальну стипендію в своєму університеті. Життя поступово налагоджувалося.
Єдине, що мене хвилювало, це переживання за батьків, адже вони все ще були в окупації. Доволі довгий час мене ще мучили нічні жахи. Часто снилося, що я їду на ТОТ до батьків, потім намагаюсь виїхати знову, а мене не випускають. І я ніби вже відчула смак оцього вільного життя і втратила його знову. Або я бачила сни що, моїй сім'ї завдають кривди в окупації. Я прокидалася вся в сльозах, доки не усвідомлювала, що це лише сон.
Батькам довелося віддати мою молодшу сестру ще й до російської школи, адже їм почали погрожувати. Попри це, вона й надалі продовжувала навчатися онлайн в українській школі.
У травні я пішла на невеличкий розважальний захід для студентів нашого факультету, який влаштовувала наша викладачка. Як я була рада побачити її (вона була однією з моїх улюблених викладачок ще з першого семестру), декана, а також своїх одногрупниць. Ми одразу знайшли спільну мову і вже після заходу пішли гуляти всі разом та їсти хот-доги. Так класно нарешті було провести час зі своїми однолітками. Першу практику я також успішно завершила, як і перший курс загалом.
Літо також минуло чудово. Я почала більше часу приділяти спорту, своєму зовнішньому вигляду, почала збирати свою невеличку домашню бібліотеку, про що давно мріяла. Також після мого дня народження зібрала разом одногрупниць, із якими вже бачилася і тих, із ким ще не бачилася, але які теж хотіли зустрітися.
На початку вересня вперше побувала в Києві, а також на морі в Одеській області.
На другому курсі у нас почався змішаний формат навчання. Охочі могли відвідувати пари очно кілька днів на тиждень, і я була серед них. Я познайомилася з іншими одногрупниками та одногрупницями, ми ходили на пари, на перервах забігали до “Булочки” за випічкою та кавою, а після пар прогулювалися всі разом, обговорюючи все на світі. Саме те, чого я так давно хотіла і про що мріяла. Так, можливо, це було не “студентське життя” в повному обсязі, але мені цього було цілком достатньо.
Я потрапила до студентської ради нашого факультету, адже мені запропонувала це Дана, моя одногрупниця, з якою ми доволі багато спілкувалися і здружилися. Першою моєю справою у студентській раді стала участь у “Кубку першокурсника”. У мене була доволі невелика роль, але на репетиціях було дуже весело, і я познайомилася ще з людьми з мого факультету. Також почала більше знайомитися з людьми з інших факультетів, переважно з членами інших студентських рад.
Зима і весна минули доволі спокійно: зимові свята, канікули, змішаний формат навчання, зустрічі з новими друзями, діяльність у студентській раді, початок затяжного лікування зубів, практика в нових для мене медіа та в новому форматі, а також “Студентська весна”. Там я мала більшу роль, де змогла себе проявити, а завдяки нашій спільній роботі ми отримали приз глядацьких симпатій. Ми з нашою студрадою регулярно організовували в університеті “Вечори ігор”, де збиралися студенти та їхні друзі з інших університетів. Ми грали в різні ігри, їли солодощі, спілкувалися і просто весело проводили час. Також ми вперше писали та захищали курсові роботи. Я змогла захистити курсову роботу на 100 балів, і моя наукова керівниця запропонувала надіслати її на конкурс студентських наукових робіт. Я не покладала на свою курсову дуже багато надій, але вирішила спробувати. У результаті я отримала за неї диплом ІІ ступеня та додаткові бали, які допомогли успішніше закінчити навчальний семестр і отримати підвищену академічну стипендію.
Восени 2025 року, на третьому курсі, ми вчилися вже повністю дистанційно, оскільки ситуація з обстрілами погіршилася, але менш активними не стали.
На початку вересня нас залучили до проведення заходу до 1 вересня для першокурсників, де ми змогли з ними познайомитися, розповісти про факультет, діяльність студради та про те, що на них чекає надалі.
Пізніше на нашому факультеті відбулися вибори голови студентської ради. Нею стала моя одногрупниця, а на той час вже й подруга Дана, а я стала її заступницею. Більша частина команди попередньої каденції вже випустилася, тому ми почали набір нових людей із першого та другого курсу. Також я потрапила до вченої ради факультету, яка вирішує ключові питання навчальної, наукової та організаційної діяльності. На її засіданнях ми голосуємо та затверджуємо освітні програми, розглядаємо кадрові призначення викладачів, а також приймаємо важливі рішення щодо стипендій, студентських справ та внутрішнього розпорядку. Отже, обов'язків у мене стало більше.
Осінь була доволі веселою, адже ми гуляли з моїми одногрупницями, відвідували квізи, які організовували для наших студентів та побували на вечірці на честь Геловіну. Навіть дистанційний формат навчання не зміг стати на заваді студентам, яким хотілося весело проживати свою молодість.
Влітку у батьків почалися проблеми, які восени лише загострилися. Задовго до цього окупаційна влада почала поступово підштовхувати чоловіків ставати на військовий облік. Мій батько не став цього робити, адже це означало б, що його будь-якої миті можуть мобілізувати. Спочатку проблем не виникало, але влітку з ним почали зв'язуватися з цього приводу , і фактично, намагалися змусити стати на військових облік. Восени стало гірше, адже з нього почали вимагати гроші, аби він “відкупився” від постановки на військовий облік на пару місяців. Він заплатив, адже якби став на військовий облік, його могли б не випустити з ТОТ, тому потрібно було якось потягнути час. Коли ці пару місяців минули, гроші почали вимагати знову, але вже вдвічі більшу суму, і батько відмовився платити. Після цього йому почали приносити повістки до суду, які він ігнорував. Моя сім'я настільки втомилася від усього цього, що батьки продали нашу квартиру, зібрали всі необхідні речі й поїхали звідти.
У листопаді вони поїхали автобусом до Ростова, там сіли на потяг і вже ним через Владикавказ дісталися Грузії. У них не було українських закордонних паспортів, тому варіантів було небагато: Білорусь, Туреччина та Грузія. Із виїздом не виникло особливих проблем. Тільки вже під кінець, коли вони були на кордоні між росією та Грузією, у батька перевіряли телефон і провели з ним двогодинну бесіду-допит, переважно через його неявки до суду. Але зрештою їх усіх пропустили. Вони нікому не казали про свої плани виїхати, окрім мене та своїх батьків. Тато на роботі сказав, що їде в гості, і просто взяв відпустку. Також я листувалася з батьками таким чином, аби все виглядало так, ніби вони планують у Грузії зустрітися зі мною і повернутися назад до Чаплинки. 18 листопада вони вже були в Грузії, у невеличкому містечку серед гір. За пару днів вони перебралися звідти до Тбілісі, орендували квартиру і почали облаштовуватися на новому місці.
Взимку я успішно закінчила семестр, і мені дуже закортіло провести зимові свята з сім'єю, тому перед Новим роком я приїхала до них. Грузія, її культура, кухня та люди мене просто вразили. Найбільше мене вражало саме життя без війни. Жодних тривог, прильотів, усе стабільно працює, на свята запускають салюти, влаштовують паради. Дуже мені сподобалося на різдвяно-новорічному ярмарку, де були ятки з усім, чим тільки можна, величезна ялинка, будиночок Санта Клауса, льодовий каток, оркестр у костюмах солдатиків із “Лускунчика”, який час від часу проходив територією ярмарка і грав різдвяну музику. Так дивно і незвично було йти вулицею о першій-другій ночі і бачити багато людей, які спокійно кудись йдуть, відкриті магазини та заклади, величезну кількість машин. Країна живе і вдень, і вночі. Мені так хотілося б, аби і ми знову так жили. Приємно здивувало, що у Тбілісі українці можуть користуватися громадським транспортом безкоштовно: достатньо показати паспорт у вигляді книжечки або ID картку.
На початку лютого я повернулася до Запоріжжя зі змішаними відчуттями. Була дуже рада нарешті побачити свою сім'ю після стількох місяців розлуки, побувати в новій для себе країні, але водночас довелося повертатися до реальності, з якою наша країна стикається кожного дня.
Почалося навчання, і все минало доволі стабільно. Нашому факультету випала нагода поїхати на тиждень до Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича для одностороннього студентського обміну. Я не могла не використати таку нагоду. У двадцятих числах березня ми з кількома студентками нашого факультету поїхали туди, хоч дорога і була складна через тривоги та дві пересадки у Києві та Тернополі. Нас поселили до студентського гуртожитку, з яким у нас пов'язано багато смішних історій. Ми вчилися в головному корпусі і відвідували пари разом зі студентами університету. Окрім нас, того ж тижня на обмін приїхали студентами Ужгородського національного університету, але від них приїхали філологи, тому пари у нас були окремо. Організатори влаштували для нас багато цікавого та захопливого дозвілля: екскурсії університетом та містом із паном Ярком, арт-терапії, майстер-класи, літературний вечір, посиденьки у відомих закладах Чернівців та ще багато чого. Дорога назад була складнішою, адже ми не могли виїхати з Дніпропетровської області. Потяг зупинився на розбитому залізничному вокзалі в Синельниковому через загрозу обстрілу. Ми стояли там приблизно півтори години, і це було дуже нервово, бо, враховуючи кількість прильотів, міг відбутися ще один, доки ми тут стоїмо. На щастя, все обійшлося, і ми цілі і неушкоджені доїхали до Запоріжжя.
Після повернення з Чернівців ми продовжили навчання. Ситуація з обстрілами в місті й далі погіршувалася, але їхати із Запоріжжя не хотілося. Закінчився навчальний семестр, ми захистили курсові. Цього разу за курсову мені вдалося отримати 90 балів. Потім почалася ще одна, вже шоста практика. Під час її проходження я встигла вперше побувати в Харкові. Оформлювати та здавати звітну документацію потрібно було дуже швидко, адже на носі був тренінг. Одна з наших викладачок на початку червня запропонувала нам зареєструватися на тренінг для молодих медійників і поїхати туди. Недовго думаючи, ми з кількома студентами нашого факультету зареєструвалися і невдовзі вирушили в дорогу.
Їхати було далеко й довго, і якраз у той день, коли ми поїхали, у Запоріжжі стався масований обстріл із великою кількістю постраждалих. Ми були дуже знервовані протягом усієї дороги, але та краса гір, яку ми побачили невдовзі, стерла всю втому та негативні емоції від довгої поїздки.
Нас та інших учасників тренінгу з різних університетів країни безкоштовно поселили в п’ятизірковому готелі у селищі Поляна на Закарпатті. Тренінг називався «Думай. Перевіряй. Медіа без ілюзій» і проводився за підтримки ОБСЄ. Ми жили там тиждень і щодня відвідували лекції, які проводили для нас експерти з великим досвідом роботи у сфері журналістики. Крім лекцій, ми виконували велику кількість групових практичних завдань. Це дало класну можливість познайомитися з іншими учасниками та знайти нових друзів. Крім того, такі завдання допомогли мені знайти відповіді на багато запитань щодо майбутньої роботи, адже я дізналася, як діяти в тих чи інших ситуаціях і як у них поводитися.
Доки ми були в безпечному місці, ситуація в Запоріжжі значно погіршилася, і я почала думати про переїзд до іншого міста.
Дорогою додому ми встигли побувати в Київському зоопарку, адже мали цілий вільний день до нашого потяга до Запоріжжя. Зранку ми вже під'їжджали до міста, але потяг зупинився у Вільнянську, оскільки неподалік літали дрони і їхати було небезпечно. Ми були втомлені і хотіли вже якомога швидше потрапити додому.
Повернувшись до Запоріжжя, я твердо вирішила переїхати звідси, адже щодня було дуже страшно. Для переїзду обрала Дніпро, оскільки, як мені здавалося, там було менше прильотів , а до Запоріжжя недалеко – раптом що. Вже 8 липня я переїхала до Дніпра.
Зараз, коли я пишу цей матеріал, із Запоріжжям, яке так тепло прийняло мене і стало, по суті, другим домом, відбуваються страшні речі. Я так сильно полюбила це місто, і з ним у мене пов'язано дуже багато світлих і гарних спогадів.
Мені дуже складно дався цей матеріал. Складно писати про себе, про те, що я бачила і відчувала. Я б хотіла присвятити цей матеріал тим, хто був в окупації і виїхав.
Присвятити тим, хто і зараз залишається в окупації, але з різних причин не може звідти виїхати й попри все надалі зберігає любов до України та всього українського.
Присвятити його своїй сім'ї, яка попри все, відпустила мене здійснити мою мрію і жити тим життям, яким я живу зараз. Я пишаюся ними, адже вони почали життя заново в іншій країні у свої 46 і 50 років, не здаються, працюють і завжди підтримують своїх дітей.
Хочу присвятити цей матеріал волонтерам, які супроводжували нас після виїзду з окупації, і подякувати їм за це хоча б таким чином.
Хочу присвятити цей матеріал захисникам та захисницям, які обороняють і обороняли нашу країну. Завдяки їм ми живемо далі, проживаємо те студентське життя, про яке я розповідала в цьому матеріалі, маємо змогу жити й писати далі.
Присвятити тим, хто оточував мене, коли я переїхала до Запоріжжя, підтримував і слухав мої історії, навіть коли я розповідала їх по п'ять разів.
Завдяки всім цим людям цей матеріал і з'явився на світ.
Не можу не згадати тих людей, які через свою проукраїнську позицію назавжди залишилися в окупації. Цих людей катували, знущалися з них, ув’язнювали та вбивали. Але я завжди буду пам'ятати про них, пам'ятати про те, що з ними сталося, і про тих, через кого це сталося.
Авторка: Катерина Кокорєва
Джерело: 061.ua