Похмурого недільного дня зацікавлені містяни разом із урбаністкою Наталією Лобач зібралися біля обласної філармонії, щоб прогулятися вулицями Соцміста, або Шостого селища, та дізнатися більше про історію й суперечливу архітектурну спадщину.
Історія Соцміста почалася у 1927 році з будівництва Дніпровської ГЕС. Разом із Дніпрогесом розвивалися заводи, виникла потреба в нових житлових районах і формувалося бачення нового, соціалістичного міста. У той час існувало чимало уявлень про те, яким воно має бути, як його потрібно будувати та якою має стати нова соціалістична реальність.
Більшовики вважали, що концепція традиційного поділу на село та місто була архаїчною. У новому соціалістичному світі міста мали формуватися навколо виробництва, а життя людини – нагадувати рух між різними «цехами» одного великого механізму: роботою, житлом, їдальнею, місцями відпочинку та культури. Саме цими умовними «цехами» Соцміста ми й прогулювалися наступні дві години.
В архітектурі Соцміста переплітаються два основні стилі – міжвоєнний модернізм і сталінський ампір. Приклад останнього – Запорізька обласна філармонія: пишна монументальна архітектура, покликана створювати відчуття величі та демонструвати масштаб радянської імперії.
Модернізм, навпаки, вирізняється простотою та лаконічністю. Він сформувався між Першою та Другою світовими війнами, а серед його характерних рис – геометричні форми, мінімалізм, а також велика кількість скла та бетону. Саме за цими принципами значною мірою забудовували Шосте селище. Водночас архітектура Соцміста виявилася значно різноманітнішою та експериментальнішою, ніж може здатися на перший погляд.
Для людини, яка виросла у звичайній багатоповерхівці, потрапити в Соцмісто – наче опинитися в іншій реальності. Тут багато будівель зведені за принципом людського масштабу: невеликі триповерхові будинки радше нагадують курортне містечко на півдні, ніж робітничий район біля майбутнього гіганта індустрії – ДніпроГЕСу.
Архітектура, про яку йтиметься далі, мала революційне для свого часу значення та була європейського рівня. Прогресивну забудову значною мірою фінансували коштом села та ресурсів, отриманих унаслідок розкуркулення. Тож ця екскурсія – можливість поглянути на історію Соцміста як на складне й неоднозначне явище, не відокремлюючи архітектурні досягнення від ціни, якою вони були здобуті.
Перша зупинка – школа-гігант, яку тоді називали академією. Сьогодні це корпус Інженерного навчально-наукового інституту ЗНУ.
Школа-гігант була не лише школою у сучасному розумінні. Тут також навчалися люди, які приїхали на будівництво без базової освіти, а таких було чимало. На першому поверсі облаштували виставкову залу. Експонати сюди передавали археологи, які досліджували території, що мали опинитися під водою через будівництво Дніпрогесу. Дніпрогесівська археологічна експедиція тривала з 1927 до 1932 року. Її учасники намагалися врятувати найцінніші знахідки – зброю, прикраси та інші артефакти. За словами Наталії Лобач, згодом значну частину найцінніших експонатів вивезли до Росії.
На будівлях Запоріжжя іноді можна помітити декоративні рамки із важливими для міста символами, зокрема зображенням Дніпрогесу. Урбаністка звертає увагу, що у Запоріжжі працював спеціальний цех, де виготовляли такі елементи для місцевої архітектури. Тож, прогулюючись вулицями міста, варто придивлятися до таких деталей – вони можуть розповісти його історію значно більше, ніж здається на перший погляд.
Запорізькі архітектори та архітекторки вже тоді намагалися діставати закордонні журнали, щоб стежити за світовими тенденціями. Однією з головних був модернізм. Однак те, що виразно виглядало у проєктах, утілене в життя нерідко здавалося похмурим і навіть дещо недбалим. Тому місцеві архітектори експериментували, намагаючись надати простим геометричним формам більшої виразності.
Далі ми зупиняємося біля Палацу культури металургів. На першому поверсі тут працював клуб-їдальня, який мав дві функції – нагодувати та «окультурити» робітників. На будівництво Дніпрогесу приїжджали люди з дуже різним бекграундом: хтось – здалеку, хтось тікав від попереднього життя, а хтось намагався приховати своє походження, видаючи себе за робітника. Як каже екскурсоводка, навіть лікар з царської родини тут був зазначений як чорноробочий. Людей із різним життєвим досвідом потрібно було чимось об’єднати. Для радянської влади одним із таких інструментів мала стати культура.
Тут проводили джазові концерти та реалізовували політику українізації, про що, зокрема, нагадують україномовні написи на кшталт «кафе-їдальня». Більшовики не мали достатньої підтримки, тому намагалися демонструвати прихильність до українців та їхньої культури. За словами кураторки екскурсії, ця політика була радше способом здобути прихильність населення, ніж проявом щирої підтримки української культури.
За проєктом між Палацом культури та будинками-комунами мали облаштувати переходи на рівні другого поверху. Там мешканці могли б просто зі своїх кімнат потрапити до їдальні на вечерю та повернутися додому. Це було частиною уявлення про новий, прогресивний спосіб життя.
Така задумка натякала на прагнення радянської влади продемонструвати свою виключну інноваційність і створити образ нового, прогресивного способу життя.
– Після війни люди жили надією на прекрасне майбутнє. Радянська влада цими грандіозними проєктами ніби обіцяла, що ще ось-ось — і роботи замінять людей на заводах. Думка, що все найгірше і справді було позаду, а попереду – прекрасне майбутнє, була досить популярною, – зазначає пані Наталія.
Йдемо далі, й у когось з групи виникає питання: «А чи були кухні у цих будинках-комунах?» Коротка відповідь – ні.
Відмова від кухонь була пов’язана з тодішнім уявленням про емансипацію жінок. Більшовики пояснювали пригноблення жінок спадщиною царизму, а от при комунізмі жінка, так само як усі, має бути гвинтиком механізму: вставати зранку, робити зарядку, йти на завод, повертатися, спати – і наступного дня все повторювати знову. Така система мала нібито звільнити жінок від сімейного, зокрема й кухонного «рабства». Відповідно, якщо ми звільняємося від кухонного рабства, то постає питання: навіщо нам тоді кухня?
Щоправда, коли більшовики закріпилися при владі, то до жінки повернулася роль «берегині домашнього вогнища». Від жінки очікували, що вона буде і партійною робітницею, і передовицею, і зразковою дружиною та матір’ю.
Рухаючись далі, ми зупиняємося біля ансамблю з чотирьох будинків. Їх проєктувала архітекторка Ольга Яфа – представниця молодої команди ентузіастів, що для того часу саме по собі було справжнім феноменом.
Тут особливо добре видно, як змінювалася архітектура Соцміста. Будинки 1946 року вже мають риси неокласики – колони, акцентовані входи та більш монументальні форми. Проте під цією важкою величчю ховається мінімалістична пам'ять попередніх років – згадаймо хоча б крихітні заокруглені балкончики на тонких опорах, які тримають простір там, де за канонами мали б стояти масивні конструкції. Ці будинки виходили на колишній проспект Ентузіастів (тепер – Металургів), утворюючи затишні двори з напівкруглими формами, де вертикальні об'єми витягували людей із приватного простору на вулицю, створюючи атмосферу справжнього царського двору.
Неподалік зупиняємось біля будинку архітектора Георгія Орлова. Спершу він звів його дуже модним, прогресивним і легким. Проте невдовзі змінювалися «вітри» та прийшла нова артдиректива: влада вимагала кардинальних змін. Автору довелося на ходу перекроювати власне дітище. Орлов у найкоротші терміни опанував неокласичну спадщину й повністю переробив будівлю. Так на першому поверсі з'явилася велична арка, рясно прикрашена колосками пшениці, кукурудзою, соняшниками та зірками – повний набір тогочасних радянських символів, а також замінені вікна й балкони. Це яскравий приклад болісної, але майстерної трансформації під тиском епохи (хоча згодом, у 70-х роках, Орлов усе ж стане президентом Міжнародного союзу архітекторів).
Загорнувши за будинок помічаємо на стіни промовистий напис: «Громадяни СРСР мають право на працю». Після важкого робочого дня люди мали бачити це щодня – нагадування, яке сьогодні сприймається зовсім не романтично, а як відвертий слід тоталітарної експлуатації людської праці.
Окремої уваги заслуговує архітектурний план Соцміста, який пані Наталія влучно порівнює з людиною: у нього є і голова, ручки, і ніжки. Дороги мали вести вперед і завершуватися кульмінацією – Круглим будинком. Планування було продумане так, щоб його задум читався навіть із повітря: розташування будинків і доріг утворює цілісну композицію, яку особливо добре видно з висоти.
Один із таких експериментальних задумів – проєкт так званих «кукурудзянок», які мали приєднуватися до кільцевої житлової основи. За задумом, ці автономні модулі могли б літати, плавати, пересуватися та з’єднуватися між собою. Сьогодні це звучить як фантастика, але тоді такі ідеї розглядали як інженерні пошуки майбутнього.
Рушаємо далі повз паралельно розташовані корпуси. За задумом архітекторів, таке планування мало сприяти спілкуванню між мешканцями та забезпечувати природну вентиляцію, щоб заводський пил не затримувався у дворах. На останніх поверхах експериментальних будинків проєктували навіть солярії для оздоровлення робітників.
Далі простір поступово виводить нас до Круглого будинку. Архітектори Георгій Орлов і Віталій Лавров були прихильниками раціоналізму – напряму, який приділяв особливу увагу тому, як архітектура впливає на людську психіку та свідомість. Вони майстерно гралися стилями, поєднуючи сувору класику з сміливим модернізмом. Це помітно і в плануванні: простір спочатку звужується, а потім відкривається перед дивовижним Круглим будинком – справжнім архітектурним дивом ХХ століття. Цей велетень у стилі монументалізму має кільцеподібну форму, близько 100 метрів у діаметрі, 14 наскрізних під'їздів та 468 квартир. В його архітектурі поєдналися елементи різних стилів та історичних періодів.
Наша подорож завершується біля Амбулаторного містечка на проспекті Металургів, зведеного у 1929-1932 роках. Комплекс із лікарні, поліклініки, швидкої допомоги, аптеки та господарського корпусу утворив справжнє серце Шостого селища. Будівлі з вірменського рожевого туфу в стилі ортодоксального конструктивізму вражають і досі: скляні стелі переходів між корпусами, дахи, перетворені на прогулянкові тераси, і неймовірне відчуття легкості. Найкраще у цій історії те, що лікарня продовжує працювати й сьогодні, попри наслідки війни: на території встановили захисну сітку від дронів, а частина вікон була пошкоджена й закрита OSB-плитами
Ця унікальна скарбниця архітектури закохує в себе раз і назавжди, хоча шлях до її дослідження у кожного починається по-різному. Дослідниця згадує, як усе зародилося.
— Я випадково зайшла в цей район, це було у 2008-2009 роках. Я не могла зрозуміти, в який відділ мозку мені покласти цю архітектуру, бо зовсім не звикла до такого. Я розуміла приблизно, що таке імперська архітектура, проте я не знала, що з нею робити. Тому почала про це читати й показувати ці взірці архітектурним спільнотам, — зазначає пані Наталія.
Сьогодні цей інтерес не лише не згасає, а й набуває особливого значення. З початком повномасштабного вторгнення людей на подібних екскурсіях не стало менше – навпаки, охочих пізнавати своє місто побільшало, адже ця тема сьогодні надзвичайно актуальна: чим більше про неї говориш, тим більш видимим є її реальний вплив.
Так, містянка Анастасія доволі часто ходить на подібні екскурсії, адже їй цікаво дізнаватися щось про рідне місто, а особливо про цей район, який дуже відрізняється на фоні інших. Її зацікавило, наскільки прогресивним він був свого часу і наскільки великим могло бути його майбутнє.
– Та й сама історія будівництва Дніпрогесу, – каже дівчина, – це «вау».
Катерина також не вперше на екскурсії. Каже, що її приваблює можливість навіть під час війни, коли літають «шахеди», просто вийти з дому й дізнатися більше про місце, де живеш.
– Ти можеш просто вийти з дому, більше дізнатися про вулички, якими постійно ходиш, і зрозуміти, про що взагалі твоє місто.
А ось для студентки Наталії екскурсія стала першою. Дівчина вимушено переїхала до Запоріжжя і ніколи раніше не гуляла цим районом.
– Буває якось так камерно: живеш у своїй зоні комфорту, у своєму районі, гуляєш переважно там або їдеш на роботу. А на вихідних вибратися кудись і більше дізнатися про частини міста, де ніколи не бував, – дуже цікаво.
Такі прогулянки стають можливістю вийти за межі звичних маршрутів і побачити в знайомих будинках не просто міський пейзаж, а історію Запоріжжя через його архітектуру.
Авторки – Анастасія Головань та Аліна Пацелій
Джерело: 061.ua