Три года подряд на Запорожскую книжную толоку приходили тысячи людей. Но в этом году фестиваль может не состояться. По крайней мере, такие слухи начали ходить по соцсетям. Чтобы узнать реальное положение дел, мы встретились с его организатором – Игорем Гармашем. Заодно поговорили о том, сколько стоило проведение фестиваля в прошлые годы, почему Игорь так недолго пробыл директором департамента культуры, и можно ли за бюджетные средства привозить Жадана.
ДОСЬЕ. Игорю Гармашу 49 лет. Окончил Запорожский техникум электронных приборов. Затем служил в Военно-морском флоте мичманом. После развала СССР занимался бизнесом в Беларуси. В 1995 году вернулся в Запорожье. Занимался предпринимательской деятельностью, год работал помощником директора муниципального театра «Vie”. С 2011 по 2016 год был заместителем генерального директора корпорации «Керамист». В 2013 году окончил Запорожскую государственную инженерную академию по специальности «инженер-механик». 10 лет назад возглавил киноклуб «Восхождение», 4 года назад – центр искусств «Арт-Простір». Организатор Запорожской книжной Толоки, которая проходила в Запорожье в 2015, 2016 и 2017 годах.
– Чи правда, що Запорізької книжкової толоки у 2018 році може не відбутись?
– Я все-таки сподіваюсь, що вона буде, але на сьогоднішній день про бюджет ще немає і мови. Загалом “Толока” починалась прикольно – ми подались на “Ми – це місто” (гранты, которые дает завод “Запорожсталь”, – прим. 061), просили 50 тисяч. Нам тоді сказали – який фестиваль книжок, ви що? А через два місяці ми знайшли вже 500 тисяч.
Ми хотіли, щоб Запоріжжя в Україні сприймали, як місто, в якому є потужні культурні події. І це завдання ми виконали, хвилю запустили. Але тепер своє слово має сказати громада. Якщо громада вважає, що це добре, і такий фестиваль потрібен, то чи не хоче громада трошки зорганізуватись і використати на проведення Толоки гроші, які вона в вигляді податків передає у місцевий бюджет? Поговорити зі своїми депутатами, щоб вони це питання підняли. Не соромно нам вже три роки просити на це гроші у грантодавців?
Чому американцям і німцям має бути важливіше, щоб тут розвивалась культура, а не нам самим? Скільки років вони мають нас годувати?
Наприклад, ми скоро проводимо Толоку в Маріуполі. Мерія та Маріупольский державний університет стали нашими генеральними партнерами, варто було тільки раз до них звернутись.
– В чому це виразилось? В фінансовому плані?
– Ще ні. Але в діях. Наприклад, нам дали приміщення за зовсім іншою ціною, ніж комерційні. Якщо в Запоріжжі ми з великими боями “вибивали” декілька сітілайтів та білбордів, щоб прорекламувати Толоку, то в Маріуполі відразу мер пообіцяв нам 20 білбордів.
Я не жаліюсь, бо попередні три роки ми і не ставили собі за мету якось насильно привернути нашу владу до співпраці. Але пройшов час, і треба вирішувати – потрібна комусь Толока, чи ні. А якщо американці та німці і далі даватимуть кошти, то чи запорізька вона буде?
– Ви вже звертались до Володимира Буряка з цього приводу?
– Наприкінці року у мене були розмови, поки що на рівні Анатолія Пустоварова (заммэра, прим. 061). Також були розмови з Владиславом Мороко (начальник областного департамента культуры, – прим. 061). Всі за. Але наскільки це буде реалізовано практично – подивимось. Бо зазвичай все так і відбувається: ніхто не проти, а як справа доходить до конкретних дій, то виходить, що навпаки.
– Я правильно розумію, що вже на другу Толоку було непросто знайти фінанси? Перша фінансувалась за рахунок одного великого гранту. Друга – це було багато малих грантів, так?
– Так, на першу USAID дав грант, бо це був, в хорошому сенсі, авантюризм. Ніхто не знав, що з цього вийде, але результат всім сподобався – тоді прийшло 7 тисяч людей. Друга “Толока” – це було два гранта поменше, а людей прийшло ще більше. А третю проводити було ще складніше. Ми її проводили фактично за 80% бюджету, а ще 20% я десь займав, шукав. В районі 650 тисяч ми тоді знайшли від грантодавців, інше – дозбирали по різних джерелах.
– Скільки зараз потрібно коштів на фестиваль, і на що вони йдуть?
Зараз фестиваль коштує вже мільйон гривень.
У Толоки, яку я роблю в Маріуполі, бюджет 44 тисяч доларів – це 1 млн 200 тисяч гривень. Причому, фестиваль буде дводенний, а не триденний, як в Запоріжжі.
30% бюджету – це оренда приміщення та супутні питання, це величезні гроші. Ще доволі велика сума під час першої Толоки пішла на компенсації для видавців. Коли фестиваль робиться вперше, грантодавець розуміє, що це ризик для видавництв, тому ми створюємо для них тепличні умови: їм забезпечують проїзд, проживання, харчування, місце для експонування і так далі.
– Тобто вони за участь не платять?
– Так, але це робиться тільки під час першого фестивалю. Розуміючи, що для видавців це авантюра, їм кажуть “головне приїдьте, а все інше ми забезпечимо”. А вже на другий рік потихеньку починаємо брати кошти за участь. Невеликі, але все-таки.
Наприклад, за участь у Львівському форумі видавці за місце платять до 10 тисяч гривен. А у нас на останній “Толоці” експомісце коштувало 1600 гривень.
Якщо мова йде про Книжковий Арсенал, або Львівський форум – це престиж. Якщо ти там не був, то ти лузер. Тому видавництва їдуть туди, навіть в збиток собі. Тим більше, що у Львові чи Києві книжок на фестивалях купують менше, ніж в Запоріжжі.
– Чому?
– Бо Львів трошки “перекормлене” місто, там і так безліч книгарень. Наприклад, недавно там відкрилась вже п’ята “Книгарня Є”, а у нас тільки нещодавно з’явилась перша.
А ті люди, які приїжджають до Львова на фестиваль, в основному, вже купили ці книжки раніше, і прочитали їх.
Перша Толока в Запоріжжі мала аж таких успіх, бо у нас багато років не проводилось масштабних книжкових подій. Спрацював “вау-ефект”, і книги гребли массово. Але з часом ринок і тут почав насичуватись. Всі це розуміють.
Знову ж таки, дискусійне питання – це платний вхід. Я вважаю, що на фестивалі треба ходити за гроші. Це момент виховання громади. Громада має розуміти, що за все треба платити, хоч трошки.
– Що ще входить в бюджет фестивалю?
– Оформлення залів. Наприклад, на останній Толоці ми розмістили “Книголісся” на території роллердрому. Робота “Книголісся” обійшлась в сумму близько 78 тисяч гривень – це був грант від "Ми – це місто". Там було дуже дороге оформлення, плюс оренда кожного столу чи стільця у “Козак Палаці” коштує грошей, закупка тканин для оформлення… Звідси і бюджет.
– А письменникам платять гроші за презентації на фестивалі?
– Дивлячись яким. Є такі, що стоять в черзі, щоб їм просто дали можливість виступити перед аудиторією. Є такі, хто каже “Окей, гонорару не треба, але забезпечте мені проживання і харчування”. А є ті, кому окрім всього цього ще й платиш гонорар.
– Який гонорар за виступ може бути у більш-менш відомого письменника?
– Декілька тисяч гривень.
Але тут можуть бути варіанти. Наприклад, коли на першу Толоку ми привозили Антіна Мухарського, він всі три дні відпрацював зранку до вечора на своїй локації – з кожним поспілкувався, підписав книги. Але умови були такі, що ми йому нічого не платимо, але ми організовуємо йому концерт в “Капіталісті” з фіксованим гонораром.
Концерт відбувся, але ми “наколядували” добре, якщо половину його гонорару.
– Чому? Бо в Запоріжжі мало знають Мухарського?
– Ні, бо на тій же Толоці з ним перефотографувались усі, хто міг. Значит знають же!
Тут треба трохи виписати перцю запорізькій громаді. Справа в тому, що всі люблять “шару”. Безкоштовно поселфитись – це залюбки, а купити квиток на концерт – ні.
Отут є тонкий момент: з одного боку, такими заходами, як Толока, ми розвиваємо суспільство, а з іншого його треба не “перегодувати”. Бо запоріжці звикають для того, що їм влаштовують усе на шару, аби тільки прийшли. Це теж погано, це розбещує.
– На цьому моменті “зрадофіли” сказали б, що у людей просто немає грошей, щоб заплатити за квиток.
– Абсолютно ні. Звісно, є люди, яким немає, чим заплатити за комуналку, але вони і не ходять на такі події, їм вони не цікаві. Такі люди і безкоштовно не ходять на заходи типу “Толоки”.
Справа в іншому. Я пам’ятаю, як у нас на запорізькому Майдані виступав Андрухович. Всім його слова так сподобались, всі раділи, підтримували. Тоді з трибуни всіх запрошували на його спектакль, який був запланований на вечір у тодішньому ДК ім. Кірова. А по факту квитків на спектакль було продано тільки 220, зал був напівпорожній, і приїзд Андруховича ледве окупився.
– Ви думали запровадити платний вхід на Толоку?
– Тут є і інша сторона медалі. Так як основним спонсором є грантодавці, вони дають гроші тільки під соціальні проекти. Тобто в будь-якому разі, пенсіонери, діти та студенти мають йти безкоштовно. Щодо інших людей, то третина не прийде, навіть якщо вхід зробити по 10 гривень. Лишиться десь 4 тисячі людей, які прийдуть і заплатять. Якщо 4 тисячі людей заплатять по 10 гривень, вийде 40 тисяч гривень. Зважаючи на те, що частину цієї суми я витрачу на людей, які продаватимуть квитки, і на друк самих квитків, то виходить 30 тисяч прибутку. При мільйонному бюджеті фестивалю це ніщо. Чи варте воно того? Мабуть ні.
Як воно буде далі, не знаю.
– Якщо влада не піде назустріч, і не виділить коштів – Толоки не буде? Чи кошти ви знову знайдете по інших джерелах?
– Не знаю. Коли ми проводили третю Толоку, у нас за місяць до початку фестивалю було тільки 30% бюджету. Але це ж дитя, яке вже не кинеш – серце болить. Питання в тому, що це суспільний проект, тому соціум повинен якось включатись.
Не знаю, знайдуться кошти, чи не знайдуться. Зараз у мене дворічний контракт з Мінкультом в якості тренера по культурних проектах. Я їжджу по всій Україні, передаю досвід. А в Запоріжжі це нікому нецікаво.
Був період, коли у “Арт-простора” було по 250 подій на рік. Фактично, з кожних трьох днів два проводились події. Ми хотіли якнайшвидше вплинути на громаду. А це так не робиться, потрібно щось робити років десять, щоб побачити відчутні зміни. За цей період ми себе вичавили повністю. Проблема в тому, що в Запоріжжі дуже мало спроможних організацій, які не те, що можуть, а навіть хочуть робити щось серйозне. Немає амбіцій.
– Не можу не спитати про ваш недовгий чиновницький досвід (Игорь Гармаш с июля по декабрь 2016 года был директором департамента культуры Запорожского горсовета, прим. 061). Чому так недовго?
– Ілюзій у мене не було. Але для того, щоб зробити успішний проект, має бути співпраця бізнесу, громади і влади. Мені було цікаво спробувати себе в усіх цих трьох гілках. Бізнесового досвіду у мене достатньо, я їм займався з 1991 року. Досвіду роботи у громадському секторі – теж. А от чиновником я ще не був. І тому, счепивши зуби, пішов на цей крок. Це був певний виклик.
– В моєму розумінні, туди просто так не попадеш. Як це відбувалось?
– Абсолютно неправильне розуміння. Все було дуже просто. Ми на той момент близько року вже збирались у Пустоварова і обговорювали славнозвісні сім напрямків розвитку туризму. Робили мозкові штурми, генерували різні ідеї. І то слово за слово з’явилась ідея створити департамент, до складу якого входили б існуючі управління туризму та управління культури.
Анатолій спитав, чи не хотів би я його очолити. Я довго вагався, бо чиновництво – це не моє. Тим паче, за ту зарплату, яку там пропонують – треба бути або ентузіастом, або пиляти бюджет.
– Яка у вас зарплата була в мерії?
– Три з чимось тисячі. Це звучить смішно, але я все рівно хотів спробувати і попрацювати хоча б пару років. Потім у мене “довбануло” здоров’я, і довелось піти раніше.
– Ходили чутки, що ви пішли тому, що посварились з Буряком…
– Абсолютно ні, у нас з ним нейтральні стосунки, конфліктів не було. У мене є серйозні проблеми зі здоров’ям, які потребують періодичного лікування в Києві. Якщо на фрілансерських жнивах я маю можливість працювати тоді, коли маю час, то в ролі чиновника мусив знаходитись на робочому місці з 8 до 17 годин.
Так що з департаменту мене ніхто не виганяв, і я ні з ким не сварився.
– Що ви тепер можете сказати зі свого невеликого, але все-таки чиновницького досвіду: чи можна на цій посаді дійсно робити щось корисне для культури в Запоріжжі?
– Тут є два шляхи: або ти все робиш строго по закону, і тоді нічого не змінюється, або виходиш за рамки “пунктиків” і “положень”, покращуєш культуру, але порушуєш закон.
Ось наприклад сидять у тебе на нараді 50 директорів закладів культури – ДК, музичних шкіл, і так далі. Ти їм кажеш: “Чого це у нас бібліотека в неділю не працює? Зробіть так, щоб працювала, ми ж для людей маємо старатись”. А вони кажуть “Як? За мої половинку мінімальної ставки я ще кину дитину у неділю і буду працювати 7 днів на тиждень?”. Це не тому, що вони в позу стали, а тому, що за такі гроші дійсно неможна вимагати якихось надрезультатів. А якщо будеш тиснути, то врешті опинишся у прокурора.
Отже, якщо ти працюєш у законодавчому полі, весь твій азарт швидко закінчиться, бо розгулятись особливо немає де. А якщо починаєш “креативити”, на тебе повісять кримінальні справи.
Є мери, які якимось чином домовляються с прокурорами, і ти дієш просто під персональну гарантію шефа. Таке буває досить часто, я бачив це у інших великих містах.
– А ще обивательське питання: чи може директор департаменту зробити так, щоб за бюджетні гроші проводились не “шароварні” концерти, а наприклад, привезти Жадана?
– Звісно, може. Директор департаменту – це виконавча влада. Законодавча – депутати. Чиновник може прийти на депутатські комісії, висунути ідею і попросити, щоб на неї виділити гроші. А далі вже депутати вирішуватимуть, чи давати на це фінансування.
Інша справа, що нахріна чиновнику, який отримує 3 тисячі гривень зарплати, намагатись проштовхнути якісь новаторські ідеї, якщо легше затвердити у депутатів те, до чого вони звикли роками?
З іншого боку, у нас в депутатському корпусі є комісія з питань культури, яка теж могла б цим зайнятись. Вони взагалі зарплату не отримують, але вони ж навіщось пішли в депутати!
Зараз система в департаментах побудована так, що всі чимось постійно займаються – носять якісь папери, щось пишуть, це нікому не потрібно, але якщо вони цим не будуть займатись, їх виженуть. Це замкнене коло, і воно має розриватись не на рівні Запоріжжя, а на рівні Верховної Ради.
Я наприклад просто на це “забив” і пішов туди, де можу бути ефективнішим. Але треба працювати там, де громада хоче розвиватись. Тому я зараз масштабував свою діяльність на всю Україну.
Камінь в мене кинути немає за що – я 10 років відпахав в Запоріжжі, не клянчучи грошей з бюджету, я знаходив інвестиції, а не навпаки – напихав собі кишені. Я нікуди не втік, я так само працюю в Запоріжжі, як і в Вінниці чи Києві. Але – громада має хотіти розвиватись. Якщо вона не готова, то вибачте, я працюватиму там, де вона готова. Це може жорстко звучить, але запоріжцям треба задуматись.
– Це знаково, що на Толоку жодного разу не прийшов ні Володимир Буряк, ні Костянтин Бриль?
– А ми їх і не запрошували (сміється).
– На Покровський ярмарок вони ходять в перших рядах.
– Вона фінансується з бюджету, тому і ходять. Не треба плутати обов’язки і власну ініціативу.
– Але міський голова, як голова громади, міг би своєю присутністю показати, що книжковий фестиваль у Запоріжжі – це важливо.
– Так, було би класно, але це просто не його система координат. Ми ж пам’ятаємо “танці в кокошнику”, які привозив Костянтин Бриль (имеется ввиду концерт Оли Поляковой на День Независимости, – прим. 061).
Велика подяка Буряку, що після критики у нас почали виступати ТІК, Тартак та Onuka. Значить нас вже почули, це хороший сигнал.
– Ну і останнє. Який все-таки відсоток вірогідності, що Запорізька книжкова толока у 2018 році все-таки відбудеться?
– Та думаю, що досить високий. Просто я ще фізично не можу почати займатись пошуком фінансування. У квітні я проведу Толоку в Маріуполі, в травні зможу видихнути і прийти до тями, а там видно буде. Напишу офіційні запити і в мерію, і в облраду…
– Скільки коштів плануєте попросити?
– Гадаю, що було би адекватно, якби третину оплатило місто, третину – область, і третину я знайшов би у грантодавців. Думаю, це було б чесно.
– Тобто, грубо кажучи, бюджети мали б виділити по 300 тисяч?
– Так, тим паче, що для бюджету області чи міста це просто смішні гроші. Тоді ми могли б сказати, що це запорізька книжкова Толока. А поки що це Толока, яку USAID проводить в Запоріжжі.
Спілкувалась Тетяна Гонченко, фото Сергія Андруха, Сергія лаврова та з архіва 061