Яна Терлецька – директорка запорізької «Книгарні Є», 10 років працює в сфері книжкової торгівлі, активно бере участь у культурному житті Запоріжжя. 061 запитав про деталі роботи в книжковому бізнесі, проблеми, з якими стикаються запорізькі книгарні та ставлення місцевої влади.
Як ти потрапила в книжкову торгівлю?
ЯТ: Одного разу побачила оголошення Клубу сімейного дозвілля про вакансію продавця книжок. А я обожнюю читати, і книги для мене стали своєрідним покликанням. Як відомо, книжкової торгівлі не вчать, це запорука постійної практики та досвіду. Таким чином, я пропрацювала 10 років у КСД.
Опиши як проходить найінтенсивніший день в книгарні?
ЯТ: Насправді, немає коли розслаблятися, всі дні є інтенсивними. Те, що бачать відвідувачі: гарно розставлені книги, оформлення, різні заходи, це все вершки, бо за цим криється багато роботи. День починається із замовлень по графіку, далі приймаємо товар, розбираємо всю купу коробок, що надходять з різних куточків України, викладаємо книги на полиці. Далі чимало технічної, формальної роботи, про яку пересічним буде не дуже цікаво слухати. У нашій книгарні я хоч і виступаю як координатор, але роботу ми виконуємо спільно, всією командою.
Чи повинна людина, яка бажає відкрити власну книгарню, мати особливі якості чи вміння?
ЯТ: Взагалі, будь-що доволі складно відкрити. В моєму випадку дуже допоміг досвід. Мене вже не лякали певні труднощі пов’язані з торгівлею, прийманням книжок, бо я те все вже робила і зналася на цьому. Хоча завоз в книгарню мене приголомшив – він був неймовірно великим, таку кількість книжок я, напевно, в своїх руках ще не тримала. Але в кожного свій шлях до книгарні. Наприклад, Надійка з Дніпра раніше працювала вчителькою української мови, ніколи не була в торгівлі, але наважилася і відкрила першу книгарню нашої мережі у своєму місті. Мабуть, головне – не боятися.
Наскільки зараз книжкова торгівля є прибутковою?
ЯТ: Досить прибутковою, але звичайно хотілося б більше. Я не була в усіх українських книгарнях, але загально відомо, що на Західній Україні книги продаються краще ніж на Півдні або Сході. У нас немає сформованої культури читання, і це скоріш за все зумовлено різними історичними процесами: заборонами, русифікацією тощо. Нам треба надолужувати цей процес, і книгарні, бібліотеки, зокрема Запорізька книжкова толока всіляко намагається сприяти вихованню культури. До речі, дуже сподіваюсь, що Толока таки відбудеться наступного року, бо нещодавне інтерв’ю Ігора Гармаша для 061 мене вельми засмутило.
Запоріжці відреагували на те інтерв’ю і створили петицію з вимогою до міської ради підтримати Толоку фінансово та допомогти з рекламною кампанією
ЯТ: Обов’язково її підпишу. Розумієш, влада має підтримувати ці процеси. Наприклад у Львові діє практика, коли комунальні приміщення здаються книжковим магазинам за одну гривню на рік, а це мінус оренда і, відповідно, мінус націнки на книжки.
Запоріжжя і Львів приблизно однакові за розміром, але там, наскільки я пам’ятаю, 32 книгарні, а в нашому місті їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Зате у нас ломбарди та бари на кожному кроці. Виходить, що нам не потрібні книгарні, влада не зацікавлена в цьому.
Я особисто у своїй книгарні не бачила представників влади, лише одного разу заходив наш голова, але й то не зовсім добровільно було.
Ти активно займаєшся організацією презентацій, майстер-класів, літературних читань у своїй книгарні. По суті, культурне життя, яке підживлюється заходами у книгарні, бібліотеках, тією ж Книжковою толокою на громадських, волонтерських засадах підвищує рейтинг Запоріжжя на фоні інших міст. Які ще речі можна додати до списку того, чим міська влада могла б забезпечити активістів?
ЯТ: Хоча б елементарні речі типу банерів на проспекті, це не так вже й важко. Знову ж таки, питання оренди не одноразово обговорювалося. Директорка Інституту книги Тетяна Терен говорила з нашою міською владою конкретно про це і загалом про важливість допомоги книгарням, але, на жаль, досі ніяких змін. Книгарень, навпаки, стає менше – закривається «Папірус», впевнена, що влада про це знає, та жодних дій не прослідковується. Наприклад, в центрі Запоріжжя стоїть велика порожня будівля магазину «Современник», яка не здається в оренду і належить місту. Чому б там не зробити нормальну простору книгарню?
Слідкуючи за заходами в книгарні, можна помітити, що регулярно приділяється увага розповсюдженню творчості письменників-початківців. Наскільки це зараз важливо?
ЯТ: Як на мене, то це надто важливо. Талановиті люди із Запоріжжя їдуть, бо в принципі тут немає де творчо розвиватися. Якщо дивитися правді в очі, то не існує єдиної платформи, де б регулярно можна було ділитися своєю творчістю, обмінюватись досвідом. У зв’язку з цим з’явилася ідея створити формат саме «Поетичної середи», бо, як виявляється, у нас дуже багато талановитих поетів, яких майже ніхто не знає. Також, зараз з Веронікою Сафроновою плануємо організувати вечір короткої прози, бо хочеться щоб творчі люди ділилися своїми текстами, музикою.
Серед звичайних запоріжців є багато талантів, які в майбутньому, можливо, видаватимуться великими тиражами, але, якщо їх не підтримати в певний момент, то люди можуть просто зневіритись. Особливо тяжко поетам, бо видавництва охочіше друкують прозу та і конкурсів для прозаїків більше. На сайтах багатьох видавництв навіть написано «поезію не надсилати», це просто не вигідно.
Якщо вірити статистиці, то лише 3% українських читачів цікавляться і купують поезію. У країнах, де розуміють, що освіта і культура – це основа суспільства, держава всіляко підтримує книгарні, видавництва, всілякі просвітницькі проекти. Ситуація була б набагато кращою, якби держава, наприклад, компенсувала видавництвам друк книжок, які є вкрай важливими і потрібними, хоча комерційно не зовсім вигідними.
Тобі постійно доводиться спілкуватися з відвідувачами, що в сучасних умовах найбільше користується попитом у запорізьких читачів?
ЯТ: Зміну тенденцій я помітила ще працюючи в КСД. У період Майдану я якраз пішла в декрет і, повернувшись, була здивована тим, що люди почали переходити на українську, тому зараз Запоріжжя більшою мірою двомовне, аніж російськомовне. Збільшились кількість та продажі українського продукту. Спочатку цікавість зосередилась навколо сучасної української літератури, а потім і навколо перекладів. Також, одне із останніх спостережень – популярність теми саморозвитку, бізнесу, створення стартапів.
З однієї сторони, подібні зміни – це відображення і вимоги часу, але й водночас це залежить від видавництв. Якщо вони роблять акцент на перекладах, видають цікаві книги, які й російською не завжди знайдеш, то відповідно і попит збільшується.
На фоні цих тенденцій, яке місце зараз займають російськомовні видання?
ЯТ: Деякі запоріжці не звикли читати українською, хтось її просто погано знає, тому їм комфортніше читати російською. Але це в основному люди старшого віку. Попитом переважно користується класика російської літератури. От людина прийшла за Достоєвським, вона не уявляє, як його можна читати в перекладі, і це абсолютно нормально.
Зовсім відійшла мода від іронічних детективів типу Донцової, вже ніхто про подібне не питає, та й такого у нас і немає.
БЛІЦ
Назви три книги, які має прочитати кожен
ЯТ: «Антологія української поезії: від Тичини до Жадана» – це взагалі така собі поетична біблія, вона цікава своїм різноманіттям, тому кожен там знайде свого поета. «Війна за свідомість: російські міфи про Україну» історика Віктора Брехуненка. Презентація цієї книги в нашій книгарні була однією з найвідвідуваніших, здається, на неї прийшло навіть більше людей ніж на Сергія Жадана. Автор за допомогою фактів розвінчує міфи, які на жаль давно закріпились у свідомості деяких українців. «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного, це – класика, яка є актуальною і досі. Показуючи історію звичайного села, його жителів, Мирний робить своєрідний зріз українського суспільства, риси якого з того часу особливо не змінилися.
Які три найновіші книги сучасної української літератури?
ЯТ: «Нестерпна сила води» Маркіяна Прохасько, «Сім місяців добровільного рабства» Ольги Мельник та «У полоні болю» Алевтіни Шавлач.
Які автори найбільше на тебе вплинули?
ЯТ: Напевно, всі автори, яких я читала, вплинули на мене тим чи іншим чином. Ще у шкільні роки на мене дуже вплинула класична українська література, тоді в нас був лише один факультативний клас з вивчення укрмови та літератури в російськомовній школі. Особливо запам’яталися «Тигролови» Івана Багряного, ця книга показала, що наша література – це не лише щось філософське, рефлексійне, тут є місце і для «блокбастерів», чогось пригодницького. Завжди впливають антиутопії, зараз я просто в захваті від роману «Оповідь служниці» Маргарет Етвуд.
Записала Наргіза Шкроботько