Закоханий француз у Запоріжжі знайшов рецепт щасливого волонтерства

Француз рятував кохану дівчину і зустрів неймовірних запоріжців

Цю дивовижну історію першим розказав запорізький волонтер Василь Бушаров. «Поліцейські привезли до мене у двір сьогодні гостя, — написав Василь у Фейсбуку 7 березня. — Марко – саме так звати француза, котрий ночує у мене сьогодні вдома».

З того дня про запорізького француза знає вже мало не весь світ.

Про нього пише впливова у всьому світі The Times…

…американський тижневик People…

…лондонська Evening Standard

Ми зустрілися з Марко у волонтерському центрі «Паляниця», де він, за власним визнанням, знайшов свою другу родину. Марко розказує, як рятував від обстрілів кохану дівчину, як війна штовхнула його з-під Парижа до блокадної Василівки, як перевернулося його життя з початком російської навали.

Історія Марко – це історія і про нас.

Я Марк-Антуан Колас. Друзі називають Марко (для нашого вуха звучить як Марку з наголосом на останню букву. — iz). Мені 35 років, я з міста Реймс – найбільшого міста історичної області Шампань, що славиться своїм виноробством.

Про російську атаку почув з телебачення, був у шоку. Це нереально, неможливо. У ХХІ столітті таке не має бути реальністю. У цивілізованому світі ніхто не був готовий, не уявляв, що це може статися.

Те, що коїться тепер — велика трагедія для світу, жахливо для України.

Марко всім серцем з українцями

Реймс знаходиться поблизу Парижа, міста кохання. І я кинувся рятувати мою дівчину, бо я справжній француз. А вона – українка — потрапила тут під російську навалу.

Добирався так: спочатку Париж, далі Польща. Там один ввічливий українець перевіз мене до Львова. У Львові 10 годин чекав на потяг на Київ. Звідти приїхав до Запоріжжя.

Подруга перебувала у Василівці. Туди із Запоріжжя не було ані таксі, ані автобусів. Тож ці останні 45 кілометрів вирішив долати пішки, бо я спортивний.

Натрапив на мінне поле. Йшов обережно, поки українська армія не зупинила.

Я намагався пояснити, що француз, що не шпигун. У моєму паспорті є і російська віза, я знаю деякі слова по-російськи.

Вони думали, що я шпигун. Одягли пластиковий мішок на голову і трохи пововтузили.

Зв’язали руки ззаду, не відпускали. Посадили в авто, погрожували, давали стусанів. Вважали, що спіймали шпигуна.

Я відчував, що моє життя закінчується, і залишуся я на Запоріжжі.

У рюкзаку мав багато провізії, медикаменти, окуляри нічного бачення – вони забрали все. А я ж хотів допомогти тим, хто у Василівці.

Мене ще потім тримали на холоді, час від часу били. Було холодно, дуже лячно. Я казав, щоб подивилися мої контакти. Один офіцер, зрештою, звернув увагу, і з’ясувалося, що я француз, який хоче допомогти.

Згодом, після кількох годин на холоді, зняли мішок. Сказали, що відвезуть до поліції, до асоціації, де говорять французькою. Там з’ясували, що я француз, який приїхав з допомогою.

Коли мене звільнили, я був такий щасливий! Що я живий, що мене врятували, що все скінчилося добре!

Марко у запорізькому волонтерському центрі «Паляниця»

У волонтерському центрі «Паляниця» я зустрів чудових людей. Вони мені допомогли, і я щасливий, що тепер можу допомагати їм.

Роблю усе, що треба робити – шию, зварюю конструкції, організаційно сприяю. І головне – підтримую морально людей, які підтримують мене.

Марко строчить елемент…

…для бронежилета

Я пекар. У мене в рідному місті є пекарня, тримаю її з сестрою. Отже, можу допомагати з приготуванням круасанів, смаколиків різних.

З сестрою маємо чимало оригінальних рецептів – у нас найкраща пекарня в Реймсі. У нашій пекарні дуже багато професіоналів, володарів різних премій, відзнак.

А з української кухні мені надто смакують драники.

Два дні тому я мав приємний досвід – працював із запорізькими пекарями, відчув справжню насолоду від того, що поділився рецептами. Це пекарня при заводі – ми там готували різне з листового тіста.

У волонтерському центрі вкладаю в працю частку свого серця, своєї душі, аби допомогти вашому народу.

«У нас з’явився позитивний новий друг, який усе може робити», — говорять запорізькі волонтери

Марко підкупає своєю доброзичливістю

Спілкуюся тут переважно англійською, ще за допомогою перекладача у телефоні. Вибачте, трохи знаю російську – ось так і контактуємо.

Я не планую поки що від’їжджати. Я побачив тут щирих людей, відчув, наскільки я схожий на вас, тому залишаюся, аби допомагати.

Вдячний команді, з якою працюю, усім, хто живе у Запоріжжі, українцям.

Почуваюся серед волонтерів, ніби в родині.

Марко вчиться плести маскувальну сітку

Пишаюся, що я француз, пишаюся своїм президентом Макроном, пишаюся, що допомагаю українцям.

Рідні у Франції знають, де я, трішки бояться. У мене там тато, мама, сестра, з якою маю пекарню. Менший братик вчиться у школі комерції.

Ось вона, жадана мить зустрічі

Зі своєю дівчиною я все ж зустрівся. Вона зараз у Запоріжжі, у безпеці, тримаємо зв’язок.

Ми переписувалися два роки. Вперше побачилися у Запоріжжі. Вона дуже сподобалася мені, українські дівчата найкращі.

Моя дівчина – студентка, вчиться на стоматолога. Звати Владислава, їй 25 років.

Я не був одружений.

Планую з нею повернутися до Франції, але не зараз. Лишатимусь тут доти, доки буду вам у нагоді.

Сподіваюся, повернемося вже за мирного життя.

У мене була кар’єра гонщика, змагався в автоперегонах, мотоперегонах. Проте, стався випадок, і гонки довелося завершити. Тоді я вирішив зробитися пекарем.