Багато хто з тих, хто уважно вивчає історію Росії, неминуче приходить до висновку, що у своєму розвитку країна приречена ходити по замкнутому колу, і що процеси та події, що відбуваються в останні десятиліття, заздалегідь запрограмовані — ще за часів Івана Грозного — і невідворотні.
Пише у своєму блозі на "Обозреватель" політолог Андрій Окара.
А події, що відбуваються на театрі воєнних дій в останні місяці, а особливо скандали навколо організації із загадковим статусом та назвою "ЧВК Вагнер" та її фронтмена Євгена Пригожина (якого всі чомусь називають "кухарем Путіна", хоча про його кулінарні здібності немає ніяких даних) свідчать про настання нової політичної реальності, яку за аналогією з подіями XVI століття можна було б назвати "опричниною".
Спочатку ця ідея Івана IV передбачала поділ Московського царства на величезну земщину і порівняно невелику опричнину і створення паралельного і жорстко підпорядкованого царю опричної квазі-держави з центром в Олександрівській слободі – в якому діяли не загальні закони, а надзвичайний стан, мобілізаційна за злочини. (Кумедно, що один із кордонів між "двома Росіями" проходив у самому центрі Москви — біля Кремля, по вулиці Великій Нікітській: з опричного боку виявився нинішній журфак МДУ, колишня Ленінська бібліотека пам'ятники Достоєвському та князю Володимиру Київському, з боку земщини — Інститут Азії та Африки МДУ, вулиця Тверська, готель "Національ", Великий театр, Мавзолей і Лобове місце. сучасні російські спецслужби цілком могли б вести відлік своєї історії не від ЧК та "Залізного Фелікса", не від Третього відділення та Бенкендорфа, а саме від "государевих людей" "Тирана Васильовича".
Метою опричнини вважається знищення альтернативних верховній владі "центрів сили" – боярської аристократії, Вибраної ради (неформального уряду), Новгорода та Пскова як торгових республік, релігійних вільнодумців і навіть церкви як щодо незалежної структури. Мотивація була приблизно як у Путіна на початку 2000-х – мовляв, треба придушити останнього питомого князя Володимира Старицького та інших бояр (єльцинських олігархів), які плетуть свої змови (згадаймо справу Ходорковського), ліквідувати релігійні єресі (точніше, незручних "вільнодумців" згадаємо розправу над НТВ і вільною пресою), спіймати і посадити на кіл (або підвісити за ребро) князя Андрія Курбського, який втік до Литви (згадаймо кілька хвиль еміграції з РФ за останні 20 років), а ще — розсунути кордони Московської держави, пробити вихід до морям (як повідомив Путін 7 грудня 2022 року, "Азовське море стало внутрішнім").
Кінцева мета опричнини може бути сформульована не тільки політичною, але й навколорелігійною мовою: будівництво методами тоталітарної ідеократії та теократії "держави-монастиря", "держави-секти", "Царства Небесного на Землі", а також підготовка до Страшного після смерті – точно в рай, а решта – "просто здохнуть"!
Опричнина діяла з 1564 по 1571 рік і за допомогою терору призвела до створення централізованої державності з самодержавною владою, що має не лише сакральну легітимність, а й таємну місію, яку верховні правителі в кожну епоху намагаються сформулювати оригінальним способом. Саме цей формат держави відрізняє Росію від інших країн як Заходу, так і Сходу. Якщо в Росії і є свій "особливий шлях" історичного розвитку, то він насамперед — саме в опричнині і самодержавній матриці влади, що виросла з неї. Така модель передбачає диктаторську концентрацію владних повноважень лише в руках і виключає будь-яку " поліархію " , тобто. ні парламент, ні уряд, ні церква, ні армія, ні бояри-олігархи, ні "громадянське суспільство", ні представники верховної влади на місцях, ні навіть "ближнє коло" верховного правителя, ні тим більше опозиція не можуть вважатися реальними учасниками політичного процесу. і мати хоч якусь політичну суб'єктність. Особлива роль такому пристрої відводиться спецслужбам, а головними інструментами управління стають терор і страх.
Зрозуміло, Російська держава не завжди ідеально відповідала подібній схемі – були "гойдалки" між "опричною" моделлю і спробами олюднити і "демократизувати" державу (прийнятий Боярською думою 4 лютого 1610 року, але потім відкинутий конституційний проект Салтикова, який обмежує самодержавʼя та гарантує права підданих, Жалувана грамота дворянству 1785 року Катерини II, реформи Олександра I, скасування кріпосного права у 1861 році та реформи Олександра II, ленінський НЕП, хрущовська "відлига", горбачовська "перебудова", ельцинська "демократизація", мрії прихильників російських" про "прекрасну Росію майбутнього"), але саме авторитарне самодержавство найчастіше називалося шуканим ідеалом.
Частина істориків вважають опричнину Івана Грозного необхідним явищем, що дозволило Росії зберегти централізовану державність і суверенітет, відстояти право на "незалежний розвиток" та модернізацію (Сергій Соловйов, Кавелін, Платонов, Покровський, Гітерманн, Віппер, Сталін, офіційна історіографія сталінського часу, Бах. .Іоанн (Сничов), Фроянов, Фурсів, Флоря, Дугін, засновники "Ізборського клубу"). Частина істориків навпаки – вважає опричнину причиною смут, бід, революцій, громадянських воєн, кровопролиття, відсталості та "історичного капкана", в який Росія періодично потрапляє (Карамзін, Костомаров, Ключевський, Іловайський, Георгій Вернадський, Веселовський, Зімін, Скринников, Лев Гумільов, Янів, Володихін, Пивоваров, а також трагедія Лажечникова "Опричник" (1842) та однойменна опера Чайковського (1874), роман А. К. Толстого "Князь Срібний" (1861), друга серія фільму Ейзенштейна "Іван Грозний" (1945), повість-антиутопія Володимира Сорокіна "День опричника" (2006). Одні бачать в опричнині безглуздий, ірраціональний, деструктивний, позбавлений цілепокладання кривавий терор, "антисистему" (за Гумільовим), антибуття і "нежити", інші навпаки – вбачають у ній таємні, неочевидні, іноді сакральні та містеріальні сенси.
Дивно, але в сучасній історичній науці немає єдиного розуміння – звідки взялася опричнина: одні історики вважають, що вона – спадщина Орди, інші – що її коріння – в Османській імперії, треті – що була запозичена практика "паралельної ієрархії" Лівонського ордена (або навіть ордена Тамплієрів), четверті – що це оригінальне "ноу-хау" Івана Грозного.
В історії Росії опричнина і самодержавна модель держави яскраво спалахували чотири рази: за Івана Грозного, за Петра I, за Сталіна і за Путіна.
І якщо в останньому випадку самодержавство почало формуватися з перших місяців путінського правління, то опричнина остаточно склалася лише влітку-восени 2022 року, коли на авансцену історії вийшли "приватні військові компанії", які формально в Росії заборонені (ст. 359 КК РФ передбачає до 20 років позбавлення волі, проте питання залучення бійців може вирішуватись за допомогою статусу добровольця (відповідні законопроекти вже розглядаються в Держдумі). Втім, сама опрична модель проростала непомітно і поступово усі ці роки: опричнина відрізняється від земщини приблизно так само, як путінські олігархи відрізняються від олігархів єльцинського призову.
Іноді здається, що середньовічна історія настільки точно відтворюється в сучасній політиці і житті, що харизматичний і навіть артистичний Євген Пригожин — це реінкарнація чи Малюти Скуратова, чи Афанасія Вяземського, чи Олексія і Федора Басманових, чи Василя фон Штадена, який написав після від'їзду з Московії відому автобіографічну книгу про опричнину. Ну а пригожинська кувалда, що стала всесвітньо знаменитою, — це щось на зразок мітли та собачої голови, які опричники возили з собою.
Питання про масове застосування в ході бойових дій приватних армій або військових компаній постало після того, як регулярна російська армія не виконала завдання ефективного проведення бліцкригу і "Київ за три дні", що покладалися на неї. "Вагнер", "Союз добровольців Донбасу", "Патріот", "Редут", поки що безіменна "ПВК" "Армена Горлівського", за чутками – ще одна формується в Білорусі, а також – кілька десятків "добровольчих батальйонів" – у різних регіонах РФ; сюди можна зарахувати і частини Росгвардії, підпорядковані Кадирову.
Зрозуміло, всі ці "приватні військові компанії" чи "приватні армії" – ніякі приватні. Точніше, не зовсім приватні, бо перебувають у державному достатку. І якщо той же "Вагнер" може показати короткочасну ефективність (наприклад, при взятті Соледара та деяких сіл навколо Бахмута), закидаючи поле бою трупами зеків, то в довгостроковій перспективі подібне "ноу-хау" може мати протилежний ефект, бо цілепокладання у них – цілком приватне, цілком конкретне, цілком прагматичне. І це – ніяка не "денацифікація" та "демілітаризація", не боротьба з "нацистами" та "наркоманами". І річ навіть не в тому, що околиці Соледара та Краматорська привабливі родовищами сланцевого газу, а також вапняками, соляними шахтами та покладами літієвих солей.
Надія Кремля на перелом ходу військових дій за допомогою "ЧВК" поки що залишаються марними: кілька місяців жорстокої м'ясорубки за Бахмут та Соледар, один із яких навіть не є райцентром, показали, що на фронті чудес не буває. Навіть якщо в тебе є перевага вогневої сили, це ще не гарантує військового результату.
Однак якщо в Росії раптом суттєво зміниться політичний розклад, а це стає все вірогідніше з кожним днем, то на перший план вийдуть саме "опричники" та парамілітарні структури – територіальна оборона в деяких суб'єктах федерації та на "нових територіях" (про формування якої Путін підписав Указ ще 19 жовтня 2022 року), різноманітні центри підготовки спецназу — на базі секцій східних єдиноборств (ініціатива Сергія Кирієнка та Юрія Трутнєва), "нове козацтво" та величезна кількість аналогічних проектів.
У XVI столітті створення опричнини призвело до жорсткого конфлікту між земським та опричним військами. Іван Грозний через сім років формально скасував опричнину (в ослабленому вигляді під назвою "Двір" цей феномен продовжував існувати до кінця його царства – завдяки дворянам – новому стану, що розрісся), але механізм саморуйнування вже був запущений: будь-яка опричнина закінчується "порухою" і "смутою" ". У ХХІ столітті цей вузол історії зав'язується буквально на наших очах, але вже у нових масштабах. І справа навіть не у відвертих випадах тих чи інших високопоставлених "опричників" проти "царських воєвод", не у перетасовуванні генералів та головнокомандувачів. Справа у втраті державою монополії на масове легітимне насильство. Ну й у тому, що, скажімо, у мобілізованих та контрактників — одні цілі та мотивації, у "добровольців Донбасу" — інші, у "оркестрантів" — треті, у "кадировців" — четверті. І всі вони — як Лебідь, Рак та Щука, які жорстко конкурують за владу та власність.
Внутрішнє протиріччя опричнини у тому, що її введення мотивувалося боротьбою царя (верховної влади) проти "олігархів" , олігархічної моделі держави і "багатовладдя" . Але реально опричники виробляють переділ влади та власності і самі стають альтернативною державою та альтернативною владою. Що, у свою чергу, веде до кризи, розбалансування та загибелі держави, до хаосу, громадянських воєн, до "порухи" – глибокої економічної кризи, викликаної великими військовими витратами та руйнуванням, до "смути" – тривалої соціально-політичної кризи; в документах на той час вживаються такі слова: "бездержавний час" , "московське руйнування " , "хиткий та безпутний час".
Російська історія вже кілька разів, на чергових витках хронологічної спіралі, підтверджувала, що ці "три сестри", три мандрівники вічних – Опричнина, Поруха та Смута – не ходять одна без одної. Можливо, вони навіть не сестри, а бабуся, мама та донька, бо одна породжує іншу. І будь-який російський цар, російський імператор, радянський генсек чи пострадянський президент знає (чи має знати) про цю закономірність. Але щоразу виникає спокуса обдурити історію — ризикнути та зірвати банк! — але щоби без наслідків. Влаштувати "надзвичайку", "вирішувати питання" руками "кромішників", а потім – розпустити їх по маєтках або спалити на штурмі якогось безнадійного Бахмута. (До речі, одна з версій появи цього міста пов'язана з заснуванням Іваном Грозним в 1571 серед Дикого Поля, на кордоні Московського царства і Кримського ханства, Бахмутської сторожі.)
Але повернути зеків-штурмовиків на зону – це все одно що джина заманити назад у глечик. Або "духів російської революції" заштовхати назад у пекло. Або героїв "Холодного літа 53-го" повернути до ГУЛАГу. Нині сучасні "опричники" мають свою "Лівонську війну". І на тих, хто вижив, чекає нагорода: участь у боротьбі за олігархічні активи, мук "боярської" плоті. Ну чи хоча б вступ без іспитів до МДУ та МДІМВ, а потім — у депутати чи навіть у міністри. А власне чому б і не в міністри?
Загалом, грандіозний кремлівський експеримент із управління Великим Хаосом – з перспективою побудови "Царства Божого" в межах пострадянського простору – входить до активної фази. І є підозра, що з території України він дуже швидко і майже блискавично перекинеться — але не до Польщі, Молдови, Литви, Естонії, Німеччини, США, як хотілося б експериментаторам, а на територію самої Росії.
Втім, навряд чи хтось в Україні не зрадіє цій обставині.
Джерело: 061.ua