Коли починаєш говорити з Оксаною, здається, що це звичайна розмова. Але вже за кілька хвилин розумієш: вона – одна з тих людей, які не можуть просто стояти осторонь. З 2014 року вона займається волонтерством, а також є заступницею командира Загону швидкого реагування. Її команда працює там, де найважче: евакуює людей з прифронтових зон, допомагає постраждалим від обстрілів і проводить тренінги з домедичної допомоги.
"Ми їдемо і робимо те, що потрібно", – каже вона. Її звати Оксана Жовнер, і ось її історія.
Шлях у волонтерство: з 2014-го і назавжди
Все почалося у 2014 році, коли війна вже стукала в кожні двері. "Стало дуже страшно, і я зрозуміла: або я щось роблю, або просто з'їду з глузду, сидячи в новинах", – згадує вона.
Спершу Оксана друкувала оголошення про збір допомоги, роздавала їх в аптеках та магазинах. Але перші дні минули – і ніхто нічого не приніс. "Було дуже сумно, бо я не вмію просити для себе, а тут довелося просити для інших. Але потроху люди почали приносити. І це мене надихнуло".
Згодом вона долучилася до волонтерської організації, працювала на складі, приймала допомогу, передавала її туди, де вона була найбільш потрібна.
Під час цієї роботи вона і познайомилася з великою кількістю людей, які пізніше стали частиною її життя. Так, саме в цей момент вона зустрілася з майбутнім командиром загону швидкого реагування товариства Червоного хреста Віталієм Цибарєвим, який тоді приносив волонтерам закупи з “Мівіною”. Там же вона познайомилася з волонтерами Антоном Морозом та Юрієм Соколянським. Оксана оголошувала збір на потреби ЗСУ і за допомогою Юрія вдалося у 2022 році закупити з десяток медичних автівок для захисників.
Порятунок, евакуація та навчання: як працює загін швидкого реагування
До повномасштабного вторгнення волонтери загону здійснювали чергування під час масових заходів у місті – на мітингах, марафонах, прайдах, проводили навчання з домедичної допомоги для дорослих та підлітків та розвозили допомогу маломобільним людям. З лютого 2022 року команда загону евакуює людей із прифронтових зон, доправляє гуманітарну допомогу в громади, наближені до лінії фронту, допомагає постраждалим від обстрілів та навчає рятувальників і поліцейських домедичній допомозі.
“Загін у Запоріжжі був створений у 2015 році. У нас всі волонтери – це дорослі люди, які мають свої роботи, тому займаються цим у вільний час. Або, наприклад, виходять на нічні чергування – з 8 вечора до 8 ранку. Ми працюємо в червоній зоні", – розповідає Оксана.
Саме волонтери загону швидкого реагування одними з найперших відвозили гуманітарну допомогу в деокупований Херсон, їздили навесні 2022 року у складі колони гуманітарних вантажів до тимчасово окупованого Маріуполя. Один з членів команди Макс Шишка отримав нагороду “Золоте серце” за сміливість під час супроводу таких колон. Тоді волонтери мали б відвозити людей, їх заблокували загарбники у Бердянську на 5 днів. Кожного дня вони чекали, що їм нададуть можливість виїхати, але цього не ставалося. Окупанти щоразу вишиковували колони, створюючи ілюзію руху, а потім вигадували нові причини, щоб не дати дозвіл на виїзд. Вони говорили про нібито загрозу з боку українських диверсійно-розвідувальних груп, виправдовуючи тим самим свою бездіяльність. Волонтери опинилися в пастці, не знаючи, що буде далі, і кожного ранку сподівалися на дозвіл вирушити, але знову залишалися в очікуванні.
На сторінках загону в соцмережах можна побачити багато відео та фото з фірмовою каскою Червоного Хреста – символом того, що волонтери працюють на різних об'єктах та надають допомогу людям в найкритичніших ситуаціях.
У них завжди готові три екіпажі, і вони виїжджають одразу після прильоту, якщо дозволяє безпека.
Волонтери звикли навіть в місцях, які щодня потерпають від обстрілів, серед зруйнованих житлових кварталів знаходити прекрасне. Так, Оксана згадує як в травні 2023 року під час поїздки до Гуляйполя її вразило, що навколо були всі будинки через які видно небо і лише на одній ділянці був ідеальний газон з тюльпанами. Вона намагалася сфотографувати цю ділянку під крики команди “Бігом”.
Сьогодні робота загону – це постійні виїзди на місця обстрілів, евакуація, допомога маломобільним людям.
"Ми відпрацювали 95% прильотів по Запоріжжю, якщо це не закритий об'єкт. Відвозимо поранених, евакуюємо людей із зони бойових дій, транспортуємо хворих містом – і все це безкоштовно", – розповідає Оксана.
Часто буває так, що вони першими опиняються на місці катастрофи. "Є такі випадки, що люди не просто виживають після удару, а ще й підбадьорюють тебе. Пам’ятаю чоловіка, який стояв на маленькому клаптику бетону, оточеному завалами. Ми до нього, а він з ліхтариком в трусах чекає на холоді. Тоді була загроза повторного обстрілу і залишилися двоє наших хлопців, його підтримати та розмовляти з ним, попри потенційну небезпеку. Або інша ситуація – людина ледь вибралася з-під завалів, але зітхають з полегшенням, тому що знайшли кішку, бо кажуть, що “дружина мене вб'є, якщо з роботи повернеться, а ми без неї". І знаходять, і радіють".
Адреналін, гумор і віра в команду
Та є моменти, які вибивають. Вперше команда загону швидкого реагування це відчула 30 вересня 2022 року, коли ворог здійснив обстріл гуманітарної колони у Запоріжжі.
“Це був один з перших найскладніших днів. Тоді ми думали, що це найважче, що ми бачили, але як же ми помилялися. В автоколоні були тільки 200-ті (код для позначення загиблих, – прим. ред). Це було страшно візуально, бо на асфальті лежали чорні пакети, але не було за кого боятися А потім був обстріл будинку на Сталеварів. Ми тоді чергували 18 годин і весь цей час поруч був чоловік, який на ногах чекав повідомлення про свою родину. Він підсвідомо вже знав, що вони загинули, але надія його не полишала”, – каже вона.
Попри весь жах, у загоні багато сміху. " Гумор рятує. Інакше ми просто не змогли б працювати", – пояснює Оксана.
Вона показує нам світлини команди загону, що розміщені на стіні. Волонтери в касках, броніках в прифронтових містах та селах, які щодня піддаються обстрілам та на більшості фото, які зроблені на зворотному шляху після виїздів, вони посміхаються
"Посмішки на обличчях, бо змогли. Ми дісталися, допомогли, і ще живі", – каже вона.
Попри втому й емоційне вигорання, команда продовжує працювати. "Що мотивує? По-перше, робота. У кожного з нас є сім’ї, діти, життя, яке треба жити. По-друге, ти знаєш, що від тебе щось залежить. Ми давно перестали думати, що "хтось" має це робити – ми і є цей "хтось"", – пояснює Оксана.
Сьогодні їхньому загону дуже потрібні водії, волонтери, люди, які можуть підставити плече. "Хотіли б ще десять людей – і ми були б безмежно щасливі", – сміється вона. "Вимоги прості: 20+, водійське посвідчення – це плюс, бажання працювати. Ми всьому навчимо".
Наша співрозмовниця показує нам календар з зображеннями всієї команди волонтерів та знайомить з кожним з них. У звичайному житті – це адвокати, IT- спеціалісти, медики, представники робітничих професій.
"Ми не знаємо, що буде завтра. Ми навіть не знаємо, що буде через дві години. Але я впевнена, що у нас ще багато роботи попереду", – визнає Оксана. Але вони продовжують працювати, бо знають, що їхня допомога рятує життя.
"Плани на майбутнє? "Вижити, зробити свою роботу добре і, можливо, колись поспати", – жартує Оксана. "Але якщо серйозно – ми тут, і поки ми тут, ми будемо працювати"", – говорить вона, бо команда завжди на межі виснаження. Але й залишити все – не варіант. "Ми вклали в це занадто багато сил, серця, емоцій. Це наше".
Джерело: 061.ua