“У мене сформувався посттравматичний розлад”, “Я не справляюсь. Мені вже нічого не допомагає”, “Останні кілька місяців я себе буквально зʼїдаю тим, що пишу недостатньо, не так, не те, не професійно”, “Загальний стан погіршився – є більше зневіри, апатії, тривоги”. Фактично всі запорозькі медійники і медійниці про свій психологічний стан говорять в один голос – стало гірше. Настільки, що частина з них, не зневірившись у професії, зневірились у собі і іноді думають про те, щоб піти. П’ятий рік війни став серйозним переломним моментом, коли сил більше не залишилось, але війна триває. Запоріжжя дуже потерпає від дронових і ракетних російських атак, щоденні повідомлення про загиблих зробили журналістів і журналісток менш чуйними, емпатичними і живими. Емоційне вигорання і втома, перетворення трагедії на статистику, адаптація до постійної небезпеки і битва за себе – ми з’ясували, як запорізькі медійники і медійниці долають хронічний стрес і вигорання.
Емоційний стан та його трансформація
«Останній рік для мене та редакції був надзвичайно складним в емоційному плані — вигорання посилилось, навантаження збільшилось, при цьому фінансовий стан залишав бажати кращого. Є більше зневіри, апатії, тривоги. Ставлення до професії особливо не зазнало змін. Проте інколи хочеться змінити сферу діяльності, через перевантаження інформаційного потоку, пов’язаного із війною, а також безпековою ситуацією, безпекою родини. Є потреба у повноцінній відпустці – без цього емоційне вигорання посилюється. Потрібен час для перезавантаження», – розповідає головний редактор онлайн-медіа “Акцент” Олександр Чубукін. Поза цим, редакція постійно шукає додаткові джерела фінансування, аби забезпечити утримання колективу та розвивати окремі напрямки.
“Фактично ти постійно живеш в стресі і тривозі. Крім тривог і російських обстрілів Запоріжжя, думаєш про те, що тобі треба це висвітлювати і виїжджати одним з перших на місця обстрілів. Це додатковий ризик і це небезпечно”, – говорить операторка телеканалу «Ми – Україна» Дар’я Зирянова. З повномасштабним робота на корпункті змінилася кардинально: в редакції практично немає вихідних, журналісти знаходяться в бойовій готовності 24 на 7, бо одне з завдань – це фіксувати наслідки прильотів у Запоріжжі та регіоні.
“Я не психолог, але на п’ятий рік війни можу впевнено сказати, що у мене сформувався посттравматичний розлад. Він не такий як у військових, але він є. І я такий не один. Всі, хто залишився в Запоріжжі або інших прифронтових громадах, і щодня переживає ворожі атаки дронами, КАБами, шахедами, балістикой, також страждають на це. Початкова тривожність та розлади сну змінилися на абсолютну втому та сприйняття. Просто фіксуєш як статистику. Якщо раніше кожен прильот по житловому будинку та загибель людей були загальноміською трагедією, то тепер це більше персональна емоційна біда родичів постраждалих. Ліквідація наслідків, відновлення будинків, допомога пораненим робиться оперативно та професійно, але якось на автоматі. Аналогічно і в роботі. Якщо раніше ти мчав на будь-яке вороже влучання по цивільним, щоб показати світу цей жахливий терор, то тепер для матеріалу обираєш найбільш постраждалі адреси, а інколи взагалі ігноруєш”, – ділиться станом Сергій, який попросив про анонімність. Він каже, що тема війни аудиторії вже не так цікава. “Гадаю, саме так психіка намагається захистити нас від повної втрати глузду”, – припускає медійник.
Ольга Звонарьова, кореспондентка Укрінформ, зізнається: останні кілька місяців цькує себе тим, що пише недостатньо, не так, не те, не професійно. “У психологів є таке поняття як «ефект самозванця». Зараз я відчуваю себе саме так. Якщо говорити про кількісні показники роботи, то все ок, я шукаю теми, героїв, спілкуюсь. Роблю це з душею, але зникло відчуття, що це комусь потрібно. Дуже люблю свою роботу, але кожен свій матеріал критикую дуже і чомусь знецінюю. У соцмережах на очі мені трапляються коментарі людей, яких я взагалі не знаю, які постійно говорять про те, що «журналіст має/мусить/винен». Вони не мали б мене зачепити, але іноді здається, що вони не хочуть розуміти, що ми такі самі люди, так само живемо в місті, чуємо вибухи, прокидаємось від них, переживаємо за рідних, хворіємо, маємо проблеми і якесь своє життя, і між цим ми ходимо на роботу – пишемо новини, репортажі, робимо інтервʼю. Я бачу багато негативу у наш бік, багато слів, які «обнуляють»”, – розповідає Ольга.
Подібні почуття відчуває і журналістка 061.ua Ельміра Шагабудтдинова. “Я не справляюсь. Мені вже нічого не допомогає. Щиро радію, тому що з’являються нові журналісти та журналістки, які роблять якісні тексти та сюжети. Щодо себе можу сказати, що значно змінився рівень емпатії, немає жодного бажання продовжувати працювати і я більше не бачу цінності у своїй роботі”, – розповідає вона.
З часом доводиться адаптуватися до умов війни і сприймати їх як частину реальності. Допомагають чітка організація роботи, планування і концентрація на завданнях, говорить журналіст онлайн-медіа “Перший Запорізький” Олександр Носок. “Під час масованих російських атак найбільше відчувається тривога за рідних, тому намагаємося постійно підтримувати зв’язок одне з одним. На роботу впливають вимкнення електроенергії – вони порушують робочі процеси, інколи спричиняють затримки у виході матеріалів і, відповідно, посилюють навантаження та стрес. Окремий виклик – підготовка матеріалів на чутливі теми – вони можуть емоційно виснажувати. Тому намагаюся не ігнорувати втому, знаходити хоча б мінімальний час на відновлення і, за можливості, чергувати складні теми з легшими”, – розповідає медійник.
За даними Інституту масової інформації, останні чотири роки війни трапилася глибока трансформація психоемоційного стану українських журналістів. Початкові емоції мобілізації та надії поступово змінилися станом тривалого виснаження та вимушеної адаптації до затяжної кризи. За результатами дослідження, оприлюдненими на початку 2026 року, настрої серед медійників дуже змінилися. Наприклад, частка тих, хто тримається на надії та вірі в перемогу, впала із 72,4% у 2022 році до 14,5% у 2025-му. Оптимізм змінився на режим адаптації – без ілюзій, але й без капітуляції. Домінівною емоцією українських медійників у 2025 році була постійна втома.
Як медійники допомагають самі собі
Що з цим робити і що намагаються робити запорізькі медійники і медійниці? Журналістка-фрілансерка Ольга Боглевська розповідає: перше, що вона осмислено зробила для себе – змусила прийняти думку, що війна не закінчиться завтра й навіть післязавтра. “Це довжелезний марафон, кінець якого побачити наразі неможливо. Отож варто слідувати латинському афоризмові «Роби, що маєш, і будь, що буде». Але щоб робити, необхідний внутрішній ресурс. Тому я вдалася до його посилення. По-перше, за можливості спати стільки, скільки потрібно, і не треба цього соромитися. По-друге, обов’язкові виходи на природу на пів дня чи годину-дві. Невеличка «медитація» на заході сонця на березі Дніпра, фокусування на перших розквітлих квіточках, роздивляння білки на дереві – усе є нагадуванням, як нам пощастило взагалі прийти у цей дивовижний і розмаїтий світ, – говорить Ольга. – Також я більше почала цікавитися історією свого міста. Із не знаним раніше задоволенням відвідую міські екскурсії, лекції і відчуваю зв’язок з минулими епохами, із землею, де живу. І оця тяглість поколінь, які створювали Запоріжжя в різні часи, пережили Другу світову війну і стійко захищають місто від ворога зараз, також є для мене джерелом сили”.
Вона додає, що до режиму відновлення включені зранку фізичні навантаження. Також Ольга грає в настільний теніс, відвідує басейн і наново почала грати в шахи, до яких не торкалася з підліткового віку. “Граючи в шахи, розвиваєш психологічну витримку, логічне мислення, радієш перемогам і вчишся приймати поразку. Усе це необхідно, щоби документувати перебіг російсько-української війни, бо цього ніхто не зробить краще, ніж професійні журналісти. Ба більше, якщо вони цього не зроблять, у новітній історії України й Запоріжжя лишиться багато лакун і білих плям”, – ділиться журналістка своєю мотивацією і алгоритмом відновлення.
Сон важливий і для редакторки онлайн-медіа SODA Катерини Рождественської. “Я лягаю спати до 23:00, стараюся спати сім-дев’ять годин. Перед сном читаю, мінімум, 30 хвилин. Складаю пазли, LEGO. Іноді займаюсь хобі – вишиваю бісером, малюю. Зустрічаюся з друзями. Зберігати баланс допомагаю сама собі. Працювала пару років тому з психотерапевтом, це допомогло теж. Цінності не змінилися. Люблю життя, свою родину, друзів, роботу, місто”, – описує власний алгоритм відновлення Катерина.
Хобі – підтримка і для телеоператорки Дар’ї Зирянової. На п’ятий рік війни відчуваєш, що на одній любові до своєї роботи, своєї професії не виживеш, – зауважує медійниця. “Мені допомагають хобі. Ще у мене є на перетримці собака, а собака – це класний психолог і друг, який завжди поруч. Ще намагаюся не втрачати якесь позитивне мислення і не акцентувати на негативі. Допомагає також робота з психологами, як індивідуальні консультації, так і групові арт-терапії або психологічні сесії, які проводять для журналістів”, – ділиться телеоператорка. Говорить, що головне – не забивати на себе і не забувати про себе. “Треба піклуватися про себе, думати про власну безпеку, ментальне і фізичне здоров’я. Це допомагає далі працювати і знаходити оцей баланс між життям і роботою. Тому що робота небезпечна і в Запоріжжі на п’ятий рік війни ситуація кращою не стала. Небезпека дронової атаки зберігається кожен день, постійною є і загроза FPV-дронів”, – розповідає медійниця.
Анастасії Заводюк, журналістці “Першого Запорізького”, справлятися з навантаженням під час війни допомагає, передусім, прийняття того, що ідеального стану зараз не буде. “Я намагаюся не вимагати від себе постійної продуктивності, давати собі паузи й час на відновлення, коли це потрібно. За цей час я стала уважніше ставитися до себе і свого стану, більше цінувати внутрішній баланс і власні ресурси”, – резюмує вона.
Жити так, ніби завтра може не настати, навчився і Сергій. “Особисто прийняв рішення, що треба жити сьогодні і не будувати великих планів на завтра. Практично припинив накопичувати гроші, бо водночас все може буквально згоріти. Не відмовляю собі ні в чому. Також влаштовую дні повної інформаційної тиші, не читаю та не дивлюсь новин. Більше часу проводжу з дружиною. Годинами по відео спілкуюсь з донькою та онуком, які за кордоном. Вірю в ЗСУ, доначу та чекаю миру. Потім зупинюсь, зроблю внутрішній самоаналіз і побіжу по життю далі”, – розповідає він.
Зміна обстановки, невеликі подорожі та більше часу прогулянок із родиною та дітьми, зустрічі із друзями, настільні ігри, рибалка, зміна сфери діяльності, наприклад, на роботу в саду на на дачі, перерви у читанні новин і користуванні телефоном, – основні інструменти відновлення головреда порталу “Акцент” Олександра Чубукіна. Піші прогулянки, в тому числі, по лісу та ставках, по Хортиці чи уздовж Дніпра, відеоігри на плейстейшн, готування їжі з дружиною щось цікавого та досі невідомого, – алгоритм відновлення керівника Запорізького центру розслідувань Сергія Сидорова.
Журналістці Світлані Залізецькій також допомагають прогулянки на природі, спостерігання гарних речей, наприклад, зовсім буденного: вітрин, акуратно викладених товарів, приємних кольорів чи деталей. “Найбільше люблю дивитися фільми — вони ніби переносять в інший світ, де немає війни, де люди живуть своїм звичним життям, мають інші турботи й радощі. Це допомагає хоча б на деякий час відчути спокій і перезавантажитися. Останнім часом поєдную це з користю — почала глибше вивчати англійську мову і вже переглянула кілька фільмів англійською. Це дуже цікаво, бо не лише відволікає, а й дає відчуття розвитку, руху вперед, навіть у непрості часи”, – розповідає про власні способи відновлення.
Головною опорою все ж залишається відчуття сенсу в роботі – розуміння того, що вона важлива й необхідна, резюмує журналіст “Першого Запорізького” Олександр Носок. “Як переселенець з окупованого міста, я відчуваю потребу розповідати про життя людей під окупацією. Саме це живить мою мотивацію: допомагає не втрачати зацікавленість і продовжувати працювати навіть у складних умовах”, – резюмує він. Тож, тримаймося далі.
Наталія Виговська, регіональна представниця Інституту масової інформації в Запорізькій області
Сообщение “На одній любові до професії ти не виживеш”: як (не)справляються з психологічним навантаженням запорізькі медійники появились сначала на inform.zp.ua.