«Війна завжди несе з собою величезне горе і втрати. Водночас вчить і загартовує характер. Під час війни, одні вчаться жити "тут" і "зараз", інші – починають цінити те, що мають, хтось відкриває в собі нову суперсилу, а хтось – наважується зробити те, що раніше, через побоювання чи власну невпевненість, постійно відкладав "на потім".
Це слова відомої запорізької маркетологині, а нині співвласниці міського кафе "Orman•G" Тетяни Дроботі. Жінка разом з друзями-однодумцями наважилася започаткувати бізнес у прифронтовому Запоріжжі під час великої війни. Ба більше, кафе відкрилось у жовтні, який через ворожі атаки увійшов в історію нашого міста, як "чорний місяць".
Як це було – далі в форматі "сторітейлінгу".
Випадкові люди відійшли, з'явилися друзі і команда
"Моє оточення до 24 лютого 2022 року і зараз – кардинально змінилось. Люди, з якими ми товаришували до війни, які ходили до мене в гості додому, були близькими друзями – їх немає, вони виїхали. Це був важкий період, коли близькі люди, виїзжали мовчки і потім телефонують і ніби нічого не сталося питають: "Ну шо ти ще там? І як там?». Тоді мені здавалось, що в місті не залишилось нікого. Все змінилось, коли я прийшла до одного волонтерського центру, де побачила дуже багато людей. Більше того, їх було не просто багато, а дуже багато. Всі вони робили хто, що може аби захистити місто. Серед них був Роман Касьян. Ми раніше були знайомі, але друзями стали саме під час війни. Роман керував міднародною логістикою гуманітарних вантажів, я займалась медіа присутністю волонтерського центру. У Роми та його дружини Віти четверо дітей, троє з них – неповнолітні. На початку вторгнення вони могли виїхати за кордон, втім лишились не просто в Україні, а в рідному місті, яке стало прифронтовим. Тож і для мене це був такий маркер, що у нас спільні цінності. Тобто цим людям можна довіряти і можна робити спільні проекти», – розповідає Тетяна.
Восени минулого року Роман побачив оголошення про те, що здається в оренду приміщення в центрі міста. В ньому з 2018 року було кафе, і тепер пропонувалось в оренду як готовий бізнес.
"Роман побачив оголошення і запропонував родинами відкрити разом кафе. У нього дуже гарний смак щодо кави, їжі та вина. Його дружина Віта Орманжи має досвід роботи барменом, а також управління бізнесом. Я – маю великий досвід роботи в маркетингу, зокрема в ресторанному бізнесі, знаю, як влаштовані процеси і що треба робити. Мій чоловік Юрій Львов – допомагає з естетично-візуальною частиною. Ми почали говорити про це в перших числах жовтня. В місті було все більш-менш спокійно. Але тільки-но ми підписали договір оренди, провели першу нараду з командою і наступного дня (6 жовтня) росіяни випустили кілька ракет по Запоріжжю. Вони влучили у будинки в центрі міста. Загинули та постраждали люди. Почалась справжня паніка. Команда, яка залишилась від попереднього власника, поїхала. Ми прочитали в робочому чаті: "Вибачте, ми вже виїхали. Ключі у батьків». Жовтень – чорний місяць для Запоріжжя. Чотири дні ворог щоночі гатив по житлових будинках. Це ми зараз знаємо, що це тривало чотири страшних дні, а тоді ж ніхто не знав, як довго цей жах триватиме і тоді здавалося, що це не закінчиться. Навіть серед знайомих виїхали ті, хто втримався на початку вторгнення. В соцмережах ширилось ІПСО про «Запоріжжя – новий Маріуполь» і «тримайтесь подалі від центра міста». Мені постійно телефонували знайомі із закликом "виїжджай". У Віти і Роми троє неповнолітніх дітей… Вони теж не могли зрозуміти, що робити: залишатися чи їхати? Відкривати те кафе чи ні? Для мене особисто, було і є важливим залишатися разом зі своїм чоловіком та родиною. Крім того, у мене вдома багато рослин. Полишити свій живий дім на невизначений час для мене означало зраду. Ми залишились. Рома з Вітою теж. Вирішили зачинитись на кілька днів і зробили генеральне прибирання та інвентаризацію, продумали план дії і почали працювати", – згадує Тетяна.
Працювати без команди – неможливо. Тож, Віта і Тетяна дали оголошення, що шукають кухарів і бариста.
"Ми розуміли, що людей з досвідом в жовтні ми не знайдемо, бо вони або працевлаштованеі, або виїхали. Також ми розуміли, якщо людина залишились в місті в такий важкий момент і намагається знайти роботу, то вона чогось варта. Такі люди не бігтимуть при перших труднощах, їм треба дати шанс, навіть якщо в них немає досвіду", – додає Віта.
Так, в команді з’явився бариста Богдан – хлопець з Гуляйполя. Це місто нещадно обстрілюється кожного дня. Ворог вкриває його із усього озброєння, яке має.
Хлопець ніколи раніше не працював баристою, але сказав чесно, що хотів би навчитися.
"Ми пишаємось тим, що він в нашій команді. Ми називаємо його "кавовим сомельє". У нього є відчуття відтінків смаку кави. Він класно вміє балансувати напої", – кажуть власниці кафе.
Чарівний сад і страшний лютий
"Я одразу знала, що в нашому кафе має бути багато живих рослин. Для мене рослини – це про життя, про точку опори. По-друге, заклад, який був раніше на цьому місці вже мав напрацьовану аудиторію кави і десертів, тож до ми цього напрямку вирішили додати ще хліб і вино. Тобто більше їстівну і вечірню складову. Так зявився концепт міського кафе, з акцентом на каву, десерти, хліб та вино, де люблять рослини. Рослини тут не тільки в інтерʼєрі, а й у кожній страві. Це повністю родинний бізнес і родинні рецепти. Наприклад, фірмовий салат Віти з баклажанами, який вона придумала для Романа під час світломаскування. Або мій фірмовий чай із свіжим чабрецем. Саме так ми зустрічаємо і пригощаємо гостей у себе вдома», – говорить Тетяна.
На питання, а чи часто накриває панічний настрій і виникає сумнів, а взагалі чи варто було все це "заварювати", жінки-компаньйонки відповідають:
"Нас двоє і ми даємо можливість одна одній відпочити, коли настрою немає чи сил, підтримуємо, коли важко і хочеться плакати. Ми всі рішення приймаємо спільно. Ми все обговорюємо. Лютий цього року був найважчим. Окупанти постійно лякали наступом на Запоріжжя. Люди виїжджали. Чим ближче було до роковин вторгнення, тим менше відвідувачів ставало. Ми побачили стрімке падіння кількості чеків. 24 лютого 2023 року – для мене це третя хвиля масового виїзду людей з Запоріжжя. Перша – 4 березня 2022 року, коли сталося захоплення Енергодару, друга – жовтень, коли були ракетні атаки по місту. Втім треба вчитись жити в умовах, що швидко змінюються. Ми вміємо це робити. Під час війни навчились. Так, були трагічні часи, було багато сліз, але є і досвід, яким можна пишатись. І те, що ми втримались на місті і зробили, щось корисне для міста та економіки, – це теж круто і я цим пишаюсь."
Вони зізнаються, якби не війна, то цього бізнесу, можливо, й не було б. Бо навряд би хтось вирішив здавати готовий бізнес в оренду в самісінькому центрі міста. Крім того, по одинці теж не наважились би.
Сьогодні вони, без пафосу та перебільшення, називають кафе своїм дитям і неабияк хвилюються за нього.
"Коли нам не вистачає грошей, аби втілити задум, то руки трошки опускаються. Але ми розуміємо, що ми такі не одні, що причина не в нас. Війна. А ще ми розуміємо, що 7 людей, під час війни щодня мають можливість ходити на роботу. Ми виплачуємо їм зарплату щотижня. І це завдяки тому, що наше міське кафе працює. Ми помітили, що нашим працівникам тут подобається. Коли в них є вільний час і не їхня зміна, то вони приходять сюди аби просто випити кави і це круто", – говорить Віта.
За словами дівчат, величезну підтримку вони отримали від рідних та близьких, що також надихнуло і надало віри у власні сили.
"Мій чоловік мене дуже підтримує. Моя бабуся куштує всі наші торти. Круто, коли те, що ми робимо, подобається ще комусь. Це одначає, що ми – однодумці», – каже Тетяна.
Перемогу не треба просто чекати
Прошу дівчат уявити перемогу та трошки пофантазувати, яким би був цей день у їхньому кафе.
"Ми влаштуємо свято, якусь акцію, придумаємо якийсь напій чи страву. Але перемогу не треба просто чекати. Кожен має робити свою справу і допомагати військовим наблизити перемогу", – говорить Таня.
Її рідні – з Гуляйполя. За час повномасштабної війни, ніхто з них не був там.
"Хочу побувати в Гуляйполі. Школа, де працювала моя прабабуся, її немає, кінотеатр, який будував мій дідусь, його теж немає. Багато чого рідного з дитинства вже немає. Мені страшно навіть думати про це, але треба буде наважитися туди поїхати. Знаю і вірю, що це точно буде", – говорить вона.
Говорячи про Гуляйполе додамо, що на честь Таніної прабабусі – Марії Павлівни, яка була вчителькою, в кафе є десерт. Він так і називається "Марія Павлівна".
Віта мріє про те, як з родиною знову побуває в улюбленому Генічеську. Говорить про це із сльозами в очах.
А ще дівчата мріють, що після перемоги, що такий самий "Чарівний сад" (так вони називають кафе) відкриється і в інших містах.
Тим, хто думає, а чи варто починати бізнес під час війни, вони говорять:
"Якщо є вагання, то краще не треба. Треба розуміти і не забувати, що не можеш відкритися, а потім, коли паніка накриє, сказати: "ой" і закритися. Починаючи бізнес, ти береш відповідальність за людей, які прийдуть в твою команду".
P.S.
"Заварили бізнес" – це новий проєкт, в рамках якого ми будемо розповідати, як живе, виживає та народжується під час війни бізнес у Запоріжжі.
"У кожного свій фронт" – цю фразу з початку повномасштабного вторгнення чув, мабуть, кожен українець. Цей проєкт про економічний фронт, який ми хочемо підтримати інформаційно. Тож, якщо, попри війну, ви розпочали свою історію успіху та готові про неї розповісти, пишіть нам news@061.ua.
Джерело: 061.ua