Понад 95 тисяч. Стільки ампутацій було проведено в Україні за період з 2022 по 2026 рік. Переважна більшість із них — безпосередньо внаслідок війни: бойових дій на фронті, російських атак на міста і села України. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, ця цифра насправді може бути ще більшою. Але кожен такий випадок — не просто статистика. Це історія болю, розпачу. Втрати. Не просто кінцівки, а свого минулого, усталеного і звичного життя.
Нині в Україні діють як безоплатні державні, так і комерційні програми реабілітації та протезування. Тільки у Запоріжжі працюють щонайменше три протезні центри повного циклу — від підготовки до протезування до повної адаптації з протезом. Тож так, можливості для фізичного відновлення людей із травматичними ампутаціями є.
Але як бути з психоемоційним станом? Як людині зберегти себе після такої втрати? Втриматися і дати самій собі бодай шанс, а з ним — і реальну можливість повністю відновитися? А головне, як соціуму підтримати таких людей і дійсно допомогти, а не нашкодити? Про це ми поговорили з Юрієм Дерновим — практикуючим клінічним психологом і психотерапевтом.
Ми зустрічаємося з Юрієм у сквері в середмісті. Чоловік уже 16 років у професії і ділиться: навіть в умовах війни запити, а значить — і проблеми людей, те, що їх турбує, змінилися не те щоб докорінно. Це ті самі пошуки себе, своїх кордонів і способів їх захистити, стосунки з коханими та родиною. Але пригнічених, тривожних, депресивних станів стало значно більше. Юрій наголошує: зіткнутися з психологічними труднощами може абсолютно будь-яка людина — незалежно від віку чи гендеру. І тут, можливо, хотілося б додати «стану здоров’я», але — ні. Саме стан здоров’я теж може мати значення: важкі хвороби, їх загострення через стрес можуть впливати на психологічний стан людини. А травматичні ампутації — тим паче.
Коли людина стикається з травматичною ампутацією, ну… Цього ж ніхто не очікує. Це дуже великий стрес. Ми можемо подивитися на це через теорію проживання втрати. Усі ці етапи — заперечення, гнів, торги, депресія, прийняття. Бо людина з ампутованою кінцівкою стикається саме з цим — з втратою. По-перше, це втрата звичного функціонування. Вчора я — людина, яка може забити цвях, дійти до магазину. Сьогодні я вже людина, яка не може робити простих речей. По-друге, це втрата ідентичності. Такої, як «я здорова людина», «я нормальна людина».
Юрій розповів, що особисто бачив чимало випадків, коли людина з травматичною ампутацією начебто активно долучалася до фізичної реабілітації: не пропускала жодного етапу, сумлінно виконувала вправи, займалася. І швидко та якісно відновлювалася. Але, завершивши цей етап, просто закривалася вдома.
Бо ще один доволі важливий момент, з яким люди стикаються за таких обставин, це відчуття сорому. Вмикається якась проєкція “Я думаю, що вони про мене подумають”. “Я гадаю, що вони на мене ось так дивляться”. “Я думаю, що суспільство мене не приймає”. І, я ж кажу, фізично людина реабілітувалася, відновила свою активність, а от моральний аспект…
Але якщо після травматичної ампутації людина впадає у пригнічений стан і втрачає якість життя, звідки ж тоді беруться сили на фізичне відновлення? Як і чому внутрішнього ресурсу «тримаємось, все буде добре!» не вистачає далі? Ба більше, як вони примудряються триматися і не здаватися безпосередньо в момент отримання травми? Бо навіть герої наших попередніх публікацій усі казали: жодних важких, поганих чи тим паче критичних думок, коли все сталося, не було. То як люди, які тоді, у момент травми, опинилися на порозі смерті, але пережили її, можуть опустити руки вже згодом? Коли, здавалося б, усе вдалося повернути.
Юрій пояснив.
Суто з точки зору психології, це вже давно відомі й вивчені речі. Перше — це підйом. Коли психіка допомагає не просто усвідомити подію, а й захиститися від неї. Усі ці якорі, які людина знаходить — повернутися до рідних, до улюбленої справи тощо — це нормальна і прогнозована реакція. У перші 3–4 дні після події, тобто отримання травми, яка в цьому контексті призвела до інвалідності, людина може мати гостру реакцію на стрес. А наступним етапом може знову стати підйом. Людина доволі швидко шукає і знаходить якесь підбадьорення. Наприклад: ось зараз швидко поставлять протез і я повернуся. От ще трошки попрацюю, ще трохи залишилося — і все буде як раніше. І оточення ж зазвичай все це підтримує. А реальність може виявитися іншою. Коли все стається не так, як планувалося, хотілося, очікувалося. Коли щось дається складніше, коли часу треба більше. Саме тут і виникає те вузьке місце, коли людина може впасти у депресивний стан.
Юрій наголошує, що кожен випадок — індивідуальний. Хтось може пройти шлях відновлення і без різких падінь, хтось потребуватиме допомоги фахівців. Але підтримку і допомогу в цей період відновлення може дати і соціум.
Ми можемо скільки завгодно говорити про фізичне відновлення і успіхи людини у ньому. Про те, як швидко людина стала на протез, зробила перші кроки, відкинула милиці, якщо ми говоримо про нижні кінцівки. Або взяла щось, виконала якусь дію, якщо говоримо про верхні. Головне — це не просто адаптація до нової кінцівки. А така адаптація, за якої людина сама перестає взагалі це помічати. І от саме соціум, оточення — близькі чи просто люди на вулиці — можуть в цьому допомогти. Треба просто не фіксуватися на стані. Бо знову ж таки, суто з погляду психології, як це працює? При зустрічі з людиною на протезі ми ніяковіємо, десь зростає тривожність, напруга, і хочеться щось зробити. Починається якась метушня, ми намагаємося щось подати, відкрити двері, притримати. Бо так ми хочемо допомогти. А цим можемо нашкодити. Ми ж саме акцентуємо увагу на її стані. І так, несвідомо, але ніби підкреслюємо, що людина не може зробити цього самостійно. А людині з ампутованою кінцівкою часто ця допомога взагалі не потрібна. Навпаки, їй треба оце усвідомлення: «Я можу сам. Я сам справляюся, в мене виходить». Воно якраз дуже допомагає і в суто фізичній реабілітації. Я особисто багато разів з цим стикався на прикладі пацієнтів після інсультів. Як ти їх не терапевтуєш, скільки розмов, вправ, консультацій не проводиш, але коли людина сама встала і сходила до вбиральні — у неї за секунду поліпшується настрій, минають якісь симптоми.
Здавалося б, це логічні речі. Можна зрозуміти й усвідомити це бажання і потребу «я сам». Але невже щире бажання допомогти дійсно може нашкодити? І невже «ігнорувати» людину краще, ніж підтримувати її? Юрій наголошує: про ігнорування не йдеться.
Ніхто не каже відвертатися, коли побачив на вулиці людину на протезі. Ні, звісно, ні. Але кидатися їй на допомогу не варто. Ми, суспільство, маємо пройти ще свій шлях прийняття. І його результатом має стати просте усвідомлення: ми всі — звичайні люди, рівні. Якщо комусь потрібна допомога — про неї попросять. А якщо ні, але бажання допомогти надто велике, то варто просто запропонувати цю допомогу. Не нав’язувати, не робити щось напролом, а запропонувати. До речі, суто моя думка, але не варто нав’язувати й ці маленькі добрі жести, як-от прикласти руку до серця, кивнути. Ми можемо вкладати в це дійсно щирі емоції чи почуття — повагу, подяку, співчуття, що завгодно. Але ми ж не можемо знати, що сама людина переживає зараз, у якому вона стані і що для неї може стати тригером. Може бути і так, що сама людина цього не знає. Тому навіть із такими позитивними проявами я особисто був би обережним.
Юрій зауважує, що саме війна пришвидшила «дорослішання» соціуму. Ми стали і продовжуємо ставати дедалі толерантнішими до багатьох явищ та їх наслідків. І те, що ще 10–15 років тому викликало у нас виразнішу реакцію, зараз стає нормою і повсякденням. І люди на протезах, люди які пересуваються на кріслах колісних чи користуються допоміжними засобами через порушення зору, — не виняток. Чи це добре, чи погано — питання відкрите. Та найголовнішим і побажанням, і порадою від психолога — залишиться одне: залишатися людьми. Залишатися людяними.
Кожна людина, абсолютно кожна, хоче відчувати безпеку й турботу. І точно знати, що за необхідності та потреби вона отримає допомогу та підтримку. Але нехай ця допомога буде не нав’язаною, а доречною і щирою.
Джерело: 061.ua