Микола Ткаченко після навчання пішов стопами батька та діда, які були металургами. До повномасштабної війни він працював у цеху гарячої прокатки комбінату «Запоріжсталь». 24 лютого 2022 року Микола вирушив на фронт добровольцем і став гранатометником одного з підрозділів ЗСУ. Після отриманого поранення повернувся до роботи на комбінаті, але відлуння війни тепер назавжди викарбувалося в його серці. Ми розпитали у Миколи про особливості його професії та те, що допомогло йому відновитися після повернення з війни.
Микола обіймає посаду оператора посту управління стану гарячої прокатки. На робочому місці він відстежує проходження заготовки по чорнової кліті стану, забезпечує збереження і безперервну роботу механізмів, що обслуговуються, і контрольно-вимірювальних приладів, відстежує температуру, швидкість прокатки і багато іншого. З операторської, як на долоні видно, як безперервно рухаються гарячекатані смуги. На наших очах сляб масою 14 тонн «розкочується» у смугу завтовшки 1,8 міліметра та завдовжки від кількох десятків до сотень метрів.
На фінальному етапі смугу змотують у рулони. Навіть після охолодження та змотування температура рулону – близько 600 градусів. Маса рулону металу може становити від 11 до 16 тонн.
Магія вогню: професійне становлення
Наш герой розповідає, що після школи вирішив піти вчитися на майстра оздоблювальних робіт, але в училищі не набралася група. Тоді вибір став між двома спеціальностями – електромонтер або спеціаліст з обробки металів тиском. Недовго думаючи, він вибрав останній варіант, оскільки це близько його сім'ї: і батько, і дідусь були металургами зі стажем.
«У 2009 році я потрапив на практику до цього цеху. Коли вперше переступив поріг, мене переповнювали неймовірні емоції. Я був у щирому захопленні. На моїх очах розпечений метал перетворюється на готову продукцію і все це роблять люди, які керують цим процесом. Мене захопило те, що вони роблять — обтискання цього металу, перетворення великого гарячого зливка на тонкий лист. Із цього моменту я вирішив, що хочу працювати саме в цьому цеху, на цьому обладнанні», – згадує свої відчуття від побаченого Микола.
Через рік хлопець дійсно потрапив саме в цей цех за розподілом. Починав він свій шлях із листів оздоблення, хоча весь час мріяв потрапити саме у прокатку. Своєю наполегливою працею і старанням він довів майстру стану, що заслуговує на перехід. Оператором і тут він став не відразу, а ще якийсь час працював у так званій хвостовій частині, де йде розподіл готової продукції на інший переділ або вже на відвантаження.
«Спочатку чергував на конвеєрі, там дивився, щоб рулони не застрягали, проходили виключно по заданому маршруту. Окрім цього, я навчався на посаді управління, на поворотних столах. Після, у мене з'явилося бажання рости далі, розвиватися. Я озвучив своє бажання старшому майстру стану. У нашій бригаді саме в цей час людина з цієї посади виходила на пенсію. Тоді мене відправили сюди навчатися. Буквально за півтора місяці я все освоїв і ось уже 10 років працюю на цій посаді», – гордо вимовляє наш герой.
Перед ним на посту кілька моніторів, де відображаються всі необхідні параметри, та десятки різних важелів керування, які він періодично перемикає.
«Коли я вперше зайшов сюди на пост і побачив кількість важелів, то перше, що відчув— переляк. Буквально на кілька секунд подумав, що не зможу, але потім зібрався і зрозумів, що страху треба дивитись у обличчя. Треба хоча б спробувати. І в мене все почало досить швидко і успішно виходити», — з радістю вимовляє Микола Ткаченко.
Як війна перевернула життя Миколи і змусила стати на захист своєї країни
Рано-вранці 24 лютого 2022 року Микола мав їхати на зміну на комбінат. Саме дорогою на роботу він дізнався, що розпочалася повномасштабна війна. Від рідних почув, що бомбардують українські міста – Київ, Харків, Миколаїв, чути вибухи в межах запорізького аеропорту.
«Вдома ми обговорювали, що якщо справді буде війна, то я буду серед тих, хто туди вирушить першим. Я хотів і зараз хочу жити у незалежній країні. І якою б мовою ми не розмовляли, у моєму домі завжди звучатиме фраза «За Вільну Україну». З родичем ми разом пішли до військкомату і там були величезні черги. Ми одразу пішли до штабу одного з підрозділів ЗСУ, щоб прямо туди потрапити. Проте нас повернули до ТЦК, де нам сказали чекати на відправку. Ми день прочекали – автобус так і не приїхав, другий прочекали… Після чого вирішили повернутися до того підрозділу і спробували схитрувати, сказавши, що нас направили з військкомату вже сюди. Підполковник цього штабу все "просік", і ми чесно йому сказали, що маємо бажання та прагнення проявити себе саме тут. Він підвів нас до столу реєстрації та наказав ввести нас у штабний розклад військової частини», – згадує цю історію Микола.
Так він став стрільцем-гранатометником, служив на донецькому та запорізькому напрямках. Він зазначає, що насправді був готовий працювати з будь-яким озброєнням, завдяки своїй мотивації. На "нулі" він був майже рік. Найскладнішою була розлука із сім'єю – дружиною та дочкою. Дружина відмовилася навідріз їхати з міста і сказала, що для неї сім'я – там, де він.
Якось оперативна група отримала завдання – евакуювати поранених із позицій. За ними працювало БМП. І тільки-но Микола з хлопцями зайшов виносити побратимів, виїхали два ворожі танки і почали стріляти. Микола тоді отримав поранення. Вже в госпіталі він дізнався, що його родич, з яким він разом вирушив на війну і був пліч-о-пліч весь цей час, бореться за життя. Йому відірвало ногу, сильно посікло голову і спину.
"Єдине, що я пам'ятаю, що дуже довга дорога була. Я отримав важку контузію, перфорацію барабанної перетинки, а у родича відірвало ногу. Я не розумів, чи ми доїдемо взагалі до медиків. Нас вивозили Сили спеціальних операцій. Спочатку доставили до евакмашини, це був, слава богу, професійний реанімобіль із класними медиками. Мій родич-побратим дивом вижив, у нього падав пульс до 30 ударів за секунду, його на ношах витягли з машини. Я знепритомнів, а отямився вже під крапельницями. Тоді вперше на собі відчув, що таке панічна атака. Я просто не міг зібрати весь пазл того, що відбувається у себе в голові. Потім мені вже сказали, що я вирвав крапельницю та шукав по всій лікарні свого побратима, але його забрала санавіація», – згадує про поранення Микола.
«Я відчуваю, що я начебто чужий серед своїх»: повернення та адаптація
Родич і найкращий друг Миколи був комісований за станом здоров'я, а самого його було звільнено від служби за сімейними обставинами. Наш герой поривався залишитися на фронті з хлопцями, але його група була розбита. Вагітна дружина наполягла на поверненні чоловіка додому. Командир підписав рапорт.
Так Микола повернувся до цивільного життя. Але при цьому життя стало зовсім не таким, як раніше. Періодично з'являються флешбеки з війни, щомісяця доводиться прощатися з бойовими побратимами зі сльозами на очах…
«Повернутися з війни неможливо, хто б там що не казав. Спочатку після довгих бойових дій тебе тягне назад. Тому що там люди, з якими ти воюєш, вони такі самі, як і ти. Ви розумієте один одного. Однією мовою розмовляєте. Сюди, коли я прийшов, бачу цивільне населення і відчуваю, що ніби чужий серед своїх. Там, де я був, цивільного населення взагалі не було. Навколо – розруха, стерті з лиця землі населені пункти. Там у боях ми знали, що наше місто стоїть, і ми стоїмо як фортеця і не пустимо сюди ворога. Чесно, ми думали, що тут набагато більше людей. Коли ти довго живеш у цьому місті, ти бачиш багато знайомих осіб – у транспорті, магазині, дитячому майданчику. А тепер усі особи незнайомі. Здебільшого це переселенці. А ті, котрі були знайомі особи, вони вже стали переселенцями. Це боляче», – розповідає він.
Миколі Ткаченку допомогла адаптуватися улюблена робота та підтримка колективу.
«Моя робота, підтримка колег – це мені дуже допомогло. У мене не було жодних сумнівів у тому, що я хочу повернутися до своєї ж бригади, на своє ж робоче місце. Мене дуже тепло зустріли тут, усі були раді. І я був щасливий, але психологічно трохи «підбитий», – зізнається він.
Робочий день його починається з розмови зі змінником, який передає всі нюанси, з якими він стикався протягом зміни. Виходячи з цієї інформації, оператор може вносити свої коригування в управління процесом.
«У нас дуже відповідальна робота, бо стан безперервно у прокатці. Він практично не зупиняється. Винятком є ремонт та перевалка. Найпростішими словами, найголовніше моє завдання – задати темп у прокатці і регулювати швидкість між клітями, щоб прокат йшов рівно, без петель. Гарячий метал легко деформується і дуже важливо уникнути виробничого браку», – каже наш герой.
Микола зазначає, що коли ти перебуваєш на волосині від смерті, то починаєш ще більше цінувати життя. Тепер він чітко усвідомлює, що хотів би прагнути більшого та професійно розвиватися. Для цього він закінчує навчання в університеті, щоби надалі побудувати свою професійну кар'єру заради майбутнього своїх дітей.
«Найбільше я зараз хочу, щоб це все закінчилося. Я знаю, що перемогу все одно не зможу відчути повною мірою. Коли війна закінчиться, я, мабуть, просто заб'юся в куточок і скажу: «Слава богу». Як казали мої бійці: "пекло я вже бачив, хотілося б на рай подивитися", – буденним тоном вимовляє металург.
Джерело: 061.ua